Смерть дівчини від передозування: тернопільський екс-бомж розповів про жахіття вуличного життя

Інколи доля сама вибирає, ким і де ми будемо в цьому житті. Однак визначальним у наші дні є соціально-економічне становище людини.

Але є люди, яким так мало свободи і хочеться жити не задумуючись, що день прийдешній принесе. «Номер один» розповість про життя чоловіка, який близько трьох років провів, за його словами, захоплююче та цікаве на пригоди життя. Прикро про це говорити, але ці пригоди призвели до його каліцтва, разом з тим, він ні про що не жалкує.

Після знайомства і випивки з Лялею опинився в… Придністров’ї

Ігор Б. проживає в одному з районів Тернопільської області. Свого часу відвідав майже кожен обласний центр України: починаючи від Хмельницького та Вінниці і закінчуючи Дніпропетровськом та Кривим Рогом. Про кожне з них у нього залишилися свої спогади.

У складні 90-ті доля одних українців викидала на узбіччя, інших – піднімала на верхні щаблі соціальної ієрархії. Більшість наших співвітчизників, втративши заощадження та роботу, почали займатися новими справами, а хтось лише споглядав і дивувався цьому всьому. Ігор, одружившись, певний час працював у Львові. Але одного дня сказав собі: досить, необхідно пожити для себе. І подався в мандри. Першим містом його трирічної подорожі стало Запоріжжя, де наш герой проходив строкову військову службу. Спочатку оселився поблизу ринку, де згодом зійшовся з циганом Федею, який збирав на своїй частині сміттєзвалища металобрухт.

– Робота було не важкою, але небезпечною, бо часто супроводжувалась сутичками з конкурентами. З ранку до обіду ми назбирували більше півтонни металу. Через грізний вигляд Феді, який носив густу чорну бороду (через смерть близької людини циган не голиться цілий рік), він завжди намагався без великих бійок залагоджувати справи. Натомість сильно допікали малолітні діти Феді, які крали його гроші, плювали в їжу, ображали тощо, – пригадує наш герой.

Згодом Ігор утік від цигана на місцевий вокзал, де заробляв на життя дрібними роботами. Одного разу потрапив на замітку до циганки Лялі, яка контролювала місцевий вокзал. Після знайомства і випивки з Лялею не пам’ятав, як опинився в чужій кімнаті. Як виявилось згодом, це було придністровське місто Слободея. Як і коли Ігор пересік кордон – не розумів. Там через небомжівський вигляд цигани запропонували йому займатися шахрайством, збутом циганського золота, яке там же виробляли із клеймом ЛЮЗ (Львівський ювелірний завод), КЮЗ (київський), ОЮЗ (одеський), ставили 583 пробу і відрами розвозили по «точках» Одеси, Києва, Дніпропетровська, Донецька. Замість золота цигани використовували латунь.

Ігореві купили хороший костюм, постригли, поголили, провели інструктаж та дали номер телефону на випадок проблем з міліцією. І робота почалася.

– Пересікали кордон з Україною, – пригадує наш герой, – вночі. Як виявилось, кордоном був глибокий викопаний рів. На ранок були вже в Одесі. «Мєнти» не чіпали, бо були «підгодовані». "Печатки" з латуні продавав удаючи з себе жертву. Легенд було декілька: відстав від потяга або вигнала жінка, і отже, необхідно продати золоті вироби. А щоб не було помітно, що це прикраси з латуні, натирав їх спеціальною пастою та постійно тер шовковим рушничком. Був випадок, коли покупець запросив до квартири «обмити» покупку для дружини. Час проходив, каблучка лежала поряд на столі та зеленіла. Ось тоді зрозумів усю небезпеку, яка на мене чекала і через що місяць потому був втоплений мій знайомий, що теж займався подібним промислом, натрапивши на «крутих» хлопців.

Кореєць закривав безхатьків у сараї під пильним оком трьох пітбулів

А далі була втеча в Одесу. Місцем, де можна знайти роботу для чужих, і надалі залишався Одеський залізничний вокзал. Ігор більше не хотів сумнівних заробітків. Одного ранку під’їхав бус і водій запропонував у селі роботу по обробітку городини. А наш герой був знайомий із сільською роботою, тому сказав собі: чому б не поїхати, адже господар обіцяв невеликі гроші та триразове харчування. Як згодом виявилось,  Ігор потрапив до орендаря-корейця на прізвисько «Піночет», який прославився жорстоким поводженням із безпритульними. Сергій Кін виправдовував своє прізвисько.

– Безхатьків поселили у шиферний сарай із тапчанами та брудними матрацами. На ніч закривали і залишали під сторожу трьом пітбулям, аби ніхто до закінчення сільськогосподарського сезону не втік. Працювали на обробітку помідорів, цибулі, капусти. З машини за роботою спостерігала жінка Піночета, а в полі – лизоблюд «Піночета» – Кривий, колишній ув’язнений за крадіжки, якого десь за рік задушили біля вокзалу Дніпропетровська самі ж бомжі. Працювали на пекучому сонці за 10 гривень на день та поганеньке харчування. Чого не бракувало, так це одеського сурогату з солоним присмаком у роті та болю в голові. За погану роботу Кривий бив палкою, а за прояв неповаги до себе особисто «Піночет» садив у яму на ланцюг, який був прикутий до колоди з дерева, – пригадує Ігор.

Зрозуміло, що наш герой вирішив утекти від «Піночета». Така нагода випала десь через місяць, коли необхідно було вантажити та вивантажувати городину по точках. Записавшись вантажником, Ігор, змішавшись із масою людей, утік зі своєю подругою назавжди від цього жаху.

Час ішов, а заробляти гроші виявилось не так легко, але й тут допоміг випадок. Вулицею йшла похоронна процесія. Як згодом виявилось, хоронили циганського барона. Попереду молоді циганки розкидали гроші та цукерки, приваблюючи цим дітей та безпритульних. Отож він пішов за процесією. Коли домовину поклали у могилу, всі цигани, хто був на похороні, почали кидати золоті речі на гріб. Було десь із півкілограма, але надія на легкий заробіток розвіялась після приїзду «міксера» з цементом. Вся могила була зацементована до рівня землі. Циганки роздавали безпритульним їжу та горілку для спожитку. Молода циганка підійшла до нього і сказала: «Випий та закуси, бродяго». Пара молодих людей до ночі відмічала дармовий набуток, а вранці приїхали «братки» на могилу до свого товариша і запропонували Ігорю до 9 днів стерегти квіти на могилі товариша, давши за це фантастичну суму – 50 доларів. А в разі відмови погрожували «з-під землі дістати».

– Саме ці люди керували цвинтарним бізнесом на центральному кладовищі. Діватись було нікуди. Окрім цього, отримав великий кульок з наїдками. А слідкувати було за ким. Місцеві наркомани та алкоголіки крали квіти з могил та перепродували бабусям перед кладовищем, а ті знову перепродували цвинтарний крам. На другу ніч із погрозами побиття підбіг нічний сторож, але за пляшкою оковитої розійшлися друзями. Невдовзі почали дошкуляти нічні заморозки, подруга теж десь пропала, отже, знову пошук, знову пригоди, – зауважив наш герой.

Дочекавшись 9 днів і категорично відмовившись від подальшої роботи, Ігор переїхав у Приморський район Одеси, де можна завжди знайти одноденний заробіток. У часи мера Гурвіца транспорт був безкоштовним, отож працюй та катайся. На зиму попросився для виконання певних завдань до знаної у Приморському та Ленінському районах тітки Ліди.

– Та продавала дешевий алкоголь під носом у правоохоронців. Окрім неї, було щонайменше ще 4-5 таких точок. П’яної публіки було всюди. Був випадок, коли я повідомляв, що під парканом лежить мрець, на що отримував відповідь: «Кому потрібно, той і прибере небіжчика». Дивним було те, що син тітки Ліди був непричетний до її афер. Він був досить доброю людиною, але проти волі мами не перечив, – пригадує тернопільський мандрівник.

Технологію шипучої, гарячої горілки Ігор таки вивідав. Виявлося, що додавали градусів сурогату сухий спирт та хімічні добавки. За день випивали близько 40-50 літрів оковитої. Але серед маргінальної публіки вона мала високий авторитет.

– За мера Руслана Боделана рівень корупції та хабарництва у правоохоронних органах сильно посилився. Два рази на місяць приходив чоловік із мерії та отримував свою мзду. Вже після розриву з тіткою Лідою я бачив її на вокзалі, де вона заробляла в якості «мамочки», виставляючи на панель дешевих повій з навколишніх сіл та містечок, – зауважує Ігор.

Смерть дівчини від передозування потрясла Ігоря

В Одесі наш герой познайомився зі строкатою публікою. Покинуті алкоголіки, постарілі повії, обдурені «чорними» ріелторами люди. Кожен заробляв на життя, як міг. Там Ігор познайомився з Каріною, з якою почав «працювати» в тандемі – дрібні крадіжки, милостиня біля церков, здача макулатури тощо.

– Правда, були й такі, які, потрапивши на «гачок» до наркоторговців, розповсюджували невеликі партії наркотиків і з часом самі «підсідали» на них. Це, як правило, були молоді люди, іноді з заможних сімей. Підліткова злочинність тут одна з найбільших в Україні, особливо популярна токсикоманія. Така молодь збиралася вечорами у так званому «собачому» парку, де їх підгодовували благодійні організації, та розпочинали реалізовувати свої плани, – мовить наш герой.

На початку південної зими Ігор облаштував зі своєю подружкою житло в одному з люків тепломережі. Чого там тільки не було! Ліжко, телевізор, який живився від акумулятора, картон на підлозі.

– Не життя, а казка, – пригадує Ігор. – Але п’яні підлітки заради розваги спалили житло, кинувши ганчірку з бензином. Пожежу погасив, але важких опіків зазнала Каріна. Захищаючи дівчину, отримав сильні удари битою по хребті, що згодом призвело до каліцтва. Якби не крик прохожої жінки, то підлітки до смерті би побили.

У лікарні, куди «швидка» на його вмовляння забрала Каріну, він познайомився з дивовижною жінкою, лікарем від Бога Еллою Вікторівною (прізвища достеменно не пам’ятає), котра працювала у наркологічній лікарні та рятувала життя багатьом людям. Номер її телефону став для нього згодом рятівним.

Життя у хаосі та зловживання алкоголем виснажили організм чоловіка. Весною він уже ледь пересував ноги. Довелося звернутись до Елли Вікторівни.

– Як виявилось, у лікарні зі схожою долею лежало багато людей. Шокувало те, що в основному це були молоді люди 20-25-річного віку, – пригадує «мандрівник».

Через місяць Ігор одужав та втік з лікарні. І знову зі своєю супутницею взявся за старе, але доля і тут шанобливо обійшлася з ним. Навесні він став свідком смерті молодої 18-річної дівчини, з якою лікувався у лікарні. Від передозування її знайшли мертвою в каналізаційному люку. Щоб витягнути тіло небіжчиці, працівники моргу і найняли безхатька. Побачене стало шоком для нього, і він вирішив повернутися додому. Але його знову, як і героя Джека Лондона, кликала «велика» дорога. На цей раз Ігор оселився у Хмельницькому, поблизу великого ринку, де роздобути грошей для життя було не складно.

– Без шахрайства та обману, допомагаючи переносити торговцям усякий крам, дрібними крадіжками майна та перепродажем сурогатної оковитої, яку давали під реалізацію недобросовісні торгаші, можна було безбідно жити. І так би тривало, можливо, й дотепер, якби не параліч ніг та страшне каліцтво, – розмірковує наш герой.

Зимою Ігоря ледь живого знайшли у підвалі одного житлового будинку. Зараз він інвалід першої групи, живе самотньо в одному з райцентрів Тернопільщини. Якби повернути час назад, то невідомо, як би він прожив ту частину свого життя. Розмовляючи з ним про ті буремні часи, відчуваєш, що «велика» дорога його й надалі манить…

У світі є люди, які не можуть жити на одному місці, і кордони їм – не перепона. Свого часу я зустрівся з баварцем, який близько 10 років мандрує світом, і в Україні найбільше йому дошкуляли міліціонери та «клаповухі» (це так він називає наших рекетирів). Також одного разу спілкувався з афганцем, який у 40-річному віці вирішив пізнати Україну, жив під мостами і спілкувався, спілкувався. Дивак, але це мій погляд, він же отримує насолоду від життя. Любімо життя у всіх його аспектах і не будьмо суворими критиками.