«Коли я заходжу в аудиторію - відчуваю себе людиною!» - ректор тернопільського педуніверситету В.П.Кравець

Його життя сповнене парадоксів. Колись він не любив вчителів, не дружив з дисципліною, отримав золоту медаль, втік з танкового училища, працював бригадиром на цукровому заводі, викладав математику в 14-ій школі, а ще тепло згадує армійську службу…

Сьогодні на чергову "зустріч без краваток" з тернопільською молоддю прийшов Володимир Петрович Кравець - доктор педагогічних наук, професор, академік НАПН України, заслужений працівник освіти України, ректор Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Мова йшла про шлях до успіху для молодих людей.
Досвідчений і сучасний, серйозний і жвавий, вдумливий і емоційний, впевнений і самокритичний, відповідальний і життєрадісний – таким ми побачили Володимира Петровича на зустрічі без краваток.

Такі люди – обличчя нашого краю. Понад два десятки років Володимир Петрович очолює університет, у якому і сам колись навчався. У нього багатющий досвід, поважний вік, безліч справ, проте більшість часу він проводить із молоддю. Коло його наукових інтересів - психологія статі, сімейна педагогіка, дошлюбна підготовка молоді, статеве виховання учнів. Він пише книги, викладає, вирішує організаційні питання, шукає комплексні шляхи вдосконалення сучасної освіти і завжди знаходить час для неформального спілкування.
У нього безліч наукових праць, а свою першу книгу він написав, як чесно зізнається, не з власних мотивів, а за потребою, оскільки навчальна література для того предмета, який він викладав, була відсутньою.

Володимир Петрович вважає, що в житті кожної людини настає час, коли потрібно підвести підсумки. Коли йому «стукнуло» 60 років, він думав, що вже чимало зробив у житті, але мало – для своєї сім’ї. Що потрібно трошки зупинитися, зробити щось для себе і для своїх ближніх. Він вирішив, що пора вже відійти від справ і приготуватись до спокійної смерті. Адже старшому поколінню, на його думку, вже не властивий такий свіжий погляд та нові ідеї, як молодому. Але спокійно думати про вічне Володимиру Петровичу не дали.

- Покинути посаду ректора мені ніхто не дав. Спочатку студенти самі попросили мене залишитися, потім їх підтримав і весь колектив. Та й ніхто не хоче брати на свою відповідальність такий великий колектив. В колективі я почуваю себе чиновником, що мені не подобається, а коли я заходжу в аудиторію - відчуваю себе людиною!

На запитання, чи не забагато нам вищої освіти і чи кожен повинен її отримати, Володимир Кравець приводить в приклад високорозвинену Японію:

- Там нікому цієї освіти не забагато! Та і в нас не забагато, але питання в тому, яка це освіта і чи вона якісна? Зверніть увагу на те, як знизився середній рівень знань випускника звичайної школи. А все в першу чергу залежить від виховання. В нас не залишилось більше дітей із середнім рівнем знань, бо є або дуже обдаровані діти, які наполегливо займаються, ходять додатково по репетиторах, і діти з дуже низьким рівнем знань.

- Ходять чутки, що свого часу Ви відмовились від вищої освіти. Чому так вийшло?

- Ні, від освіти я не відмовлявся! Так склалося, що коли мені було 4 роки, в мене помер батько. Я, в свою чергу, щоб не додавати мамі багато проблем, вирішив піти в Київське танкове училище. Але коли інші люди побачили, що я прийшов туди з золотою медаллю, то порадили мені тікати звідтам чимдужче! І я так і зробив - втік… Після цього я 2 роки працював на цукровому заводі бригадиром цеху дискових фільтрів. Але як тільки прийшов мій призивний вік (а армія не могла мене просто так залишити, особливо після того, як я «втік» з їхнього училища), я поступив на заочну форму навчання в Кременці. Далі я переїхав в Тернопіль вчитися на фізматі.

- Розкажіть, а чи часто трапляються у вашому житті парадокси?

- Моє життя складається лише з одних парадоксів і випадків, і лише незначну частку я віддаю Богові. Те, що у мене золота медаль, ні про що не свідчить, бо у мене були великі проблеми з дисципліною, а з цим жорстко боролися. Ну, звичайно, яка ж реакція на заборони – негативна. Більше того, я навіть не любив своїх вчителів. Я ніколи не думав, що стану вчителем чи викладачем! Ба, я й не хотів цього. Але ще в студентські роки потрібно було назначити комсорга, а дівчата-одногрупниці придумали, що ним стане той, хто перший зайде в аудиторію. Зі мною так і трапилось. Ну, а там далі вже пішло-поїхало активне життя, громадська діяльність і т.д. Після університету я працював у новоспеченій 14-ій школі вчителем математики, але мене забрали в армію, а ще до того я женився. Але цього разу я вирішив не тікати від армії. Квартири своєї у мене не було, тож дружину я залишив у гуртожитку. Армія була для мене одним із найтепліших періодів у моєму житті, саме там я прочитав дуже багато літератури…

Продовження тут
«Моє життя складається з парадоксів» - ректор тернопільського педуніверситету В.П.Кравець