Місто Тернопіль вмирає, чахне на очах...

Бий посуду – я плачу! Або чого ще не знищили? 

Останнім часом я все більше утверджуюся в думці, що після Кучеренка, до влади в Тернополі приходили не справжні господарі, а тимчасові правителі (временщики).

Сьогодні з Інтернету довідався, що на «острівку» демонтували альтанку. Каюсь, одразу й не збагнув, про що йдеться. Ну, якось ноги останніх років п’ять не доходили до того «острівка». Потім зметикував. У статті та коментарях вичитав про спогади людей, пов’язані з цією дерев’яною спорудою. У мене також вони є. Тепер, напевно, були.

Так само, як і з літнім концертним майданчиком, кімнатою сміху, більярдною з шахістами, шалено чарівним фонтаном навпроти «Перемоги». Взагалі, дивуюсь, як ще на їх місцях не знялися ввись шпаківні «нових» тернополян (саме з малої букви  і не інакше, тільки так), «бізнесово-інтелектуальної еліти»  сьогодення чи новітні «шедеври» архітектурної думки у вигляді клізм.

Місто Тернопіль (добре, що обидва слова вийшли з великої літери) вмирає, чахне на очах. Ті клаптики історичного центру з бичою впертістю тимчасових правителів перетворюються на новобуди несмаку і «лубочної» європейськості. Разом з нами – населенням, а не громадянами міста.

Чи маю я право так говорити? Напевно, маю, бо народився у цьому місті, зробив по його мощених вуличках перші кроки. Збігав не одну пару сандаликів по такій короткій і такій неосяжній вулиці Коперніка з моїм двориком у самому її серці. Тому право таке маю. Хоч і не став Тернопіль рідним до кінця. До сьогодні не знаю чому. Здається, так і не дізнаюсь. А, може, через отих тимчасових правителів і їх поціновувачів?