На Тернопільщині жінка, яка від народження не має рук, виховує двох дітей

Заїхати у село Залісці Тернопільської області непросто. Прямого рейсу нема, доводиться добиратися, як кажуть, на перекладних – аж трьома маршрутками. У цьому віддаленому від цивілізації селі живе неймовірна жінка Віра Фещук-Омельчук, якій Бозя не дала рук, зате наділила великим серцем і щирою душею.

Коли подивишся на цю мужню жінку, усі проблеми і негаразди, що випадають на нашу долю, видаються такими дріб’язковими, що аж соромно стає. Віра не скиглить і не нарікає на долю. Вважає себе щасливою, бо у неї підростає донечка Евелінка, щебетушка, помічниця і порадниця. Евелінка – мамині руки. Їй – два рочки і сім місяців. А місяць тому Віра народила Арсена. На нього – уся надія. Бо як обійтися вдома без сильного, міцного чоловічого плеча?

Був у Віри Фещук чоловік. За документами і зараз “числиться”. Але, як то буває у молодій сім’ї, щось “не поділили”. Хоча й ділити нема чого – на Віру і Петра лише одна пара рук, тож чоловіча підтримка у хаті ой як потрібна. Особливо зараз, коли на світ прийшов маленький Арсенчик. Але Петро не розділив радості народження дитини з дружиною. Не підтримав у важку хвилину. Не відвозив її у пологовий будинок і не чекав під вікнами, поки народиться дитя. Відплакала своє Віра, пише Високий замок

Коли пані Антоніна Фещук, мати Віри, ходила вагітна п’ятою дитиною, ніхто й не сподівався, що у новонародженої дівчинки можуть бути проблеми зі здоров’ям. Три доньки і син у родині Фещуків народжувалися через кожні три роки. Після четвертої дитини минуло три роки, і народилася п’ята. Коли медики прийняли дитину, у якої не було рученят, сполотніли. Не могли пригадати у своїй практиці такого “вибрику” природи. Намовляли Антоніну Фещук написати заяву-відмову від неповноцінної дитини. Пані Антоніна казала: “Яку Бог дав нам дитину, таку і будемо виховувати. Це наша кровиночка”. Медики переконували, що така дитина довго не проживе. Мало того, що не має рученят, ще й ніжка одна коротша від другої. Батьки нікого не слухали. Привезли дівчинку додому і назвали її Вірою. Знали: з вірою у Бога поставлять дитину на ноги.

Віра росла веселою, життєрадісною дівчинкою. Усі йшли на город – і Віра стрибала за ними. Треба було у хаті прибирати – Віра знала, що це і її робота. Ніжками мила підлогу, ніжками прасувала. Коли сестри повиходили заміж і народили дітей, Віра стала племінникам не лише нянькою, а й подругою, вихователькою і вчителькою.

Віра навчилася перемагати душевний біль. Коли треба було йти у перший клас, її на урочистій лінійці не було. Не ходила вона у школу і не сиділа з однолітками за однією партою. Вчителі самі приходили у будинок Фещуків навчати дитину. Навчилася тримати олівець і ручку пальчиками ніг і виводила у прописах кругленькі “О” і перші речення. Жага до знань зробила свою справу.

Віра старанно виписувала слова, вчила напам’ять вірші, вишивала хрестиком, додавала і віднімала, і закінчила школу на “відмінно”. Могла вступити у будь-який навчальний заклад, але тоді довелося б їхати з рідних Залісців, від батьків і друзів. Щоб не нудьгувати вдома, влаштувалася у магазин... продавцем. Спритно ногою подавала товар і видавала решту. Не лише паперові гроші, а й копійки клала на тацю

Одного разу, коли влітку пішла з однолітками на річку, мало не втопилася. У воду пішли усі, вона, не вміючи плавати, вирішила не відставати від гурту. На щастя, усе обійшлося...

Коли підросла, з сусідськими хлопцями і дівчатами ходила на танці. Завжди була надійною подругою. Мабуть, за щирість, серйозність і веселу вдачу Віру покохав сусідський хлопець Пет­ро Омельчук. Попри те, що був молодший за кохану на сім років, вирішив просити благословення у її батьків. Чула від подруг, що Петра мама відмовляла від тої женячки. Переконувала: “Ти ще молодий, знайдеш собі здорову”. Але Петро наполягав: кохає тільки Віру. Купив обручки. Йому священик одягнув обручку на четвертий палець правої руки, Вірі – повісив на ланцюжку на шию.

Весілля гуляли два дні. У молодого подружжя народилася дівчинка. Щасливий батько назвав її Евелінкою. Петро мріяв про сина. І ось на світ з’явився син. Та перед пологами молодята посварилися. Петро, гримнувши дверима, пішов до мами. Віра сподівалася: мине день-два, і чоловік повернеться. Не повернувся. Коли настав час пологів, батьки відвезли доньку у райцентр. Сподівалися, зм’якне Петрове серце і він прийде до дружини і сина, про якого так мріяв, до лікарні. Не прийшов...

Сина назвала Арсеном. Чоловік не прийшов навіть на хрестини. Арсена охрестили без рідного тата і без рідної бабусі, які живуть через хату від Фещуків. У кожній сім’ї по-різному буває. Перебили горщики і Віра з Петром. Можливо, через свою слабкість Петро не може переступити через себе, тому і не приходить до дитини. А от того, що Петрова мама жодного разу не прийшла подивитися на новонародженого онука, багато хто у селі не може зрозуміти...

У великому світлому будинку Фещуків – ідеальна чистота. Підлоги вимиті до блиску, на килимових доріжках – ані порошинки. Так багато вазонів, як в оранжереї. За квітами доглядає Віра. Та й не лише за квітами. Віра сама миє підлоги, чистить килими, прасує, набирає номер телефону у мобілці, шукає у комп’ютері потрібну інформацію... І усе це вправно робить ногами.

Ми спілкуємося з Вірою, на ліжку заплакав Арсен, сповіщаючи, що зголоднів. Віра спритно зігнулася вдвоє, пальцями ноги схопила блискавку на кофті і потягнула її донизу. Зубами стягнула бюстгальтер і за секунду уже лежала поруч зі сином. Хлопчик ніяк не міг дотягнутися до маминої циці і злостився. Віра підіпхала ногу під дитину і пригорнула Арсена до себе. Хлопчик смачно їв, а мама його цілувала у чоло і ніжкою до себе пригортала.

Тернопільщина жінка яка немає рук виховує двох дітей
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі