А яку перукарню в Тернополі обираєте ви?

Особисто я люблю відвідувати перукаря. Медитувати в кріслі, поки майстер чаклує над моєю головою. Виходити потім на вулицю і відчувати, як свіжий подих вітерця змішується з аурою парфумів. Можливо, це задоволення від перукарських послуг прищепив мені колись  батько розповідями про те, яким уважним і майстерним має бути справжній перукар. А можливо, це вплив знаного професора, нині покійного, котрий вчив мене в студентські роки, і, будучи тернополянином, раз в 2 тижні шляхетно їздив до Львова стригтися… Але менше з тим.

Якось так склалося, що постійного майстра перукаря я не обрав. Ні, стригли мене завжди добре, але майстри якось швидко чи то переходили на нове місце роботи, чи йшли в декрет. Але я люблю бувати і в нових перукарнях, і у старих, добре відомих закладах.

Іноді я заходив поправити стрижку тільки тому, що бачив нову вивіску.

Але віднедавна найпершим критерієм, за яким я обираю місце для приведення до ладу скромної чоловічої шевелюри, стала – ви не повірите! – відсутність перил при вході в перукарню.

А сталося так. Одного дня в обідню сонячну пору я проходив старим тернопільським мікрорайоном. Раптом побачив, що на першому поверсі житлового будинку, якраз зі сторони вулиці, відкрився новий, дивний заклад, якого раніше там не було.

Попрямував ближче, до барвистого оформлення входу, і за яких півсотні метрів за вивіскою здогадався – тут відкрилася перукарня! Та ще й яка! Я такого й не бачив. Очевидно, в якомусь східному стилі, - мислив я, розглядаючи на відстані яскраве облаштування входу. Там було щось строкате, колоритне, схоже на дорогі килими або гобелени, які обрамляли ганок, і я вже наче відчував аромат східних пахощів…

Навколо вирувало життя – їздили автівки і скутери, ходили перехожі, літали голуби, але я, мов стрілка компаса до полюса, прямував до дверей дивовижної перукарні.

До дверей, які я так і не наважився відчинити.

Бо став, наче вкопаний, не дійшовши з десять кроків до омріяних вже сходинок, котрі мали привести мене  в екзотичний палац перукарського мистецтва і дизайнерської думки.
Зблизька все виявилося напрочуд буденніше.

Жодних килимів і гобеленів. Жодних естетичних закидонів.

Наперекір здоровому глузду і правилам гігієни, на перилах обабіч ганку – просто на захапаних сотнями спітнілих рук, на вкритими порохами перилах – персонал перукарні сушив дешевенькі смугасті рушники. Чорно-синьо-жовто-червоно-зелена пістрява надійно приховувала від допитливого ока ступінь їхньої свіжості.

Вони просто сушилися на брудних перилах в очікуванні того часу, коли майстер дбайливо огорне кожним з них чиюсь голову. Мені стало бридко, і я попрямував якнайдалі від такого сервісу.

Але за тиждень два таке ж оформлення входу  - рушники на перилах – побачив і в іншій тернопільській перукарні, що розміщувалася неподалік славетних вже тернопільських смітників… І я зрозумів, що це – тенденція.

Я людина неконфліктна, але вразлива. Від самої думки про те, що мене торкнуться такою барвистою ганчіркою, здригаюся і бриджуся. Тому тепер я обираю тільки ті перукарні, біля входу у які відсутні перила.

А які перукарні обираєте ви?