«Це був журналістський експеримент у повному розумінні цього слова», - Юлія Дячук про «Україну без купюр»

Журналістка телеканалу 1+1 та корінна тернополянка Юлія Дячук в рамках проекту Україна без купюр побувала й у своєму рідному місті, де в ефірі ТСН розповіла про Тернопіль, його побожних жителів, експеримент з церковними пожертвами та іноземних студентів.

Пройшовши курс молодого бійця та проконсультувавшись з бувалими мандрівниками, журналіста – екстремал протягом двох тижнів подорожувала Україною від східного до західного кордону, не маючи й копійки у кишені. За час мандрівки пройшла і проїхала близько 4 тис. км. Пересувалася автостопом, ночувала в незнайомих людей, підробляла пастухом корів, їхала зайцем та співала в електричці, навіть прокручувала невеличкі афери з пожертвою грошей, щоправда, все заради журналістського експерименту.

На пропозицію розповісти читачам 0352.com.ua про Україну без купюр та роль Тернополя у цьому проекті Юлія Дячук охоче погодилась.

- Що Вас наштовхнуло на думку організувати проект Україна без купюр?

- Бажання зробити щось справжнє. Це був журналістський експеримент у повному розумінні цього слова. Захотілося побачити зблизька далеку і різну Україну, познайомитись з реальними людьми, зрозуміти які ми є і чим ми дихаємо. А ще мені справді стало цікаво - чи можливо у наш фінансово залежний час прожити два тижні без копійки в кишені.

- Були певні моменти під час подорожі країною, коли бажання продовжувати мандрівку категорично відпадало?

- Ні. Щоправда, траплялися моменти, коли було дуже важко, особливо спочатку. Насправді, ресурси нашого тіла набагато більші за ті, що ми використовуємо. А ще нам не потрібно стільки їсти і спати. Коли в тебе є якась ціль і тобі справді дуже хочеться її досягнути - ти можеш зробити дуже багато.

- Що Вас найбільше вразило за час зйомок проекту?

- Наскільки красива Україна. Природа - просто неперевершена. Поля, річки, ліси, гори, озера...Ми маємо пишатися тим, що ми - українці і робити все, щоб зберегти те, що маємо. Але у нас це розуміють одиниці. Це найбільша проблема. Кожен гребе під себе. Це дуже прикро, а місцями навіть парадоксально. Утім, наших людей, очевидно, все влаштовує. Вони не хочуть і не мають сил щось міняти. Якщо знайдеться той, хто мене переконає у протилежному - я буду щаслива.

- На якій території країни, чи то в якому місті або селищі люди найпривітніші, а де - навпаки?

- Проект - дуже суб’єктивний. Єдине, що можу сказати, - в селах з людьми домовитись легше, бо вони самі простіші.

- Чим добиралися до Тернополя, які враження від самого міста, його мешканців та що робили для того аби заробити трохи грошей?

- До Тернополя приїхала на таксі. За Львовом підійшла до даїшників і попросила допомогти зупинити машину. Не казала, що я з телебачення. Вони мені допомогли і вже за якихось 10 хвилин я їхала у таксі з кондиціонером, яке поверталось до Тернополя. Враження від міста - тільки найприємніші. Це моє рідне місто, але навіть не зважаючи на це, Тернопіль - дуже затишний, світлий і привітний. Там добрі люди, проте, як на мене - занадто релігійні. Мені без проблем вдалося зібрати під катедрою 25 гривень за 5 хвилин вдаючи із себе церковного волонтера. Добре це чи погано - судити не мені, але є таке польське прислів’я: цо забардзо - то нездорово.

- Ви сказали, що самі з Тернополя. Ваші батьки тут мешкають? Часто буваєте в файному місті? Якщо Вам Тернопіль не чужий, чи легше було в ньому проводити свій журналістський експеримент та на що найбільше хотіли звернути увагу, розповідаючи про місто?

- Так, мої батьки мешкають у Тернополі. Точніше, у Гаях Гречинських. 2001 року, закінчивши українську гімназію імені Івана Франка, я поїхала до Києва на навчання, а вони з баму переселились в гаї. Мій батько, Дячук Степан, працює проректором у Технічному університеті, а мама, Світлана Дмитрівна, викладачем у технічному коледжі. Я приїжджаю додому в середньому раз на два місяці. Дуже люблю наш Тернопіль. Там тихо і спокійно. А з приводу експерименту - так, звичайно, у Тернополі було легше. По-перше, я знала, про що можна розповісти, а по-друге - я мала де спати і що їсти (моя мама - геніальний повар). І мені дуже хотілось дати глядачеві відчуття, що Тернопіль – справді файне місто.

- Наскільки, судячи з вашого досвіду від проекту, Тернопіль та його мешканці відрізняються від решти міст, де ви робили зйомки?

- Я вже казала, що найбільша особливість тернопільських людей - їхня релігійність. А ще - ми справжні українці. Господарі. Кожен дбає про свою господарку і міркує, що про нього подумаюсь сусіди.

- Яка проблема тернополян, чи навпаки, - її відсутність?

- Не берусь про таке судити. Всі наші проблеми - це просто завдання, які потрібно виконати. Не більше. Якби люди це розуміли - їм би було легше.

- Що плануєте робити з рештою відзнятого матеріалу і чи буде продовження проекту?

- Фільм. Фільм. Фільм. Хотілося б на 20-ту річницю незалежності. Продовження проекту буде. Україна - велика, а світ - ще більший, головне - встигнути реалізувати все задумане.

P.S.

Дячук Юлія Степанівна - народилася 20.03.1984, в Тернополі. В 2001-му закінчила українську гімназію імені Івана Франка. Навчалася в Київському  національному університеті ім. Т.Шевченка в інституті журналістики на спеціальності – журналіст, а в 2006-му успішно його закінчила. Працювала кореспондентом новин телеканалів СТБ, НТН та 1+1 (де зараз і продовжує роботу).

Посилання на відеорепортаж про Тернопіль на "Україна без купюр" - http://tsn.ua/video/video-novini/?page=37&media_id=383444071&items=32746&type=0