«Крапля в океані, що змінить Україну» – як тернополяни згадують Євромайдан?

Одне з гасел української революції зими 2013–2014: «Я – крапля в океані, який змінить Україну». Хвилі цього океану здіймалися у Тернополі.

Тисячі місцевих студентів, активної молоді не пливли за течією, а живили цю стихію перетворень. Вони творили історію. Про страх і надії, переживання, розчарування та найяскравіші спогади в інтерв’ю «Тернопільській липі» розповідають активісти  Євромайдану з чотирьох найбільших ВНЗ міста.

Активний учасник як тернопільського, так і Всеукраїнського Євромайдану Михайло Жирівський, студент ТНТУ ім. І. Пулюя, був організатором «революційного піаніно» у нашому місті. Щороку святкуючи свої іменини та день народження (22 листопада) Михайло згадуватиме  «найкращий подарунок від цілої країни»:

- Я знатиму та пам’ятатиму про те, як мерзнув на Майдані, і про те, що пережив за період Революції Гідності, боротьба якої продовжується й досі на Сході України та в Криму! Революція не закінчилась і не можна стояти осторонь. Саме тому я є координатором волонтерської групи «Батальйону ОУН».

Ігор Білик, студент-економіст і член ГО «Файне місто», спочатку представляв Університетську раду студентів ТНЕУ (разом із головою Павлом Бичом), але за кілька днів виїхав у Київ, де працював у Студентській координаційній раді до розгону студентів, пише Тернопільська липа.

Голова Студради ТНПУ ім. В. Гнатюка, студент факультету іноземних мов Костянтин Соцький розповідає про пам’ятні події минулого року:

- Наша роль була у тому, щоб бути разом. Бути невід’ємною часткою усієї української великої родини. Як латку, котру не можна відірвати від тканини!

Юліана Грубар, студентка Тернопільського державного медичного університету, упродовж тернопільського Євромайдану поєднувала у собі дві різні посади: штатного фотографа від студентів університету і координатора:

- Коли я побачила, що дійсно студенти прокинулись, перестали боятись проявляти свою громадську позицію і можливих наслідків, а справді намагаються проявити себе, то я зрозуміла: не можу залишити це осторонь і не зберегти це у власній пам’яті, у пам’яті своїх колег-медиків. Тому я вирішила брати фотоапарат і фіксувати усі можливі події. Фактично, я стала «очима» наших студентів.

1) Які емоції ви тоді відчували? Якою була атмосфера?

Костянтин: Як би не старався їх стримати, все ж таки йшли верхом і не залишались осторонь. Бо скільки не сади пташку у клітку, скільки не годуй, лелій чи приручай, вона все одно захоче волі й всіляко буде вириватись на свободу! Такими й були наші емоції!

Михайло: Емоції такі, які зараз важко передати, але атмосфера небаченого патріотизму та єднання громадян  тримає ще до тепер!

Юліана: Насправді на початках було доволі лячно і нотки недовіри проповзали в мене в голові, бо я не була впевнена в тому, чи все правильно. Але атмосфера виявилась доволі непоганою і все проходило досить добре.

Ігор: Це були двоякі відчуття. З одного боку, ти був щасливий і гордий бачити, що країна здатна боротися, що саме молоді люди стали двигуном змін. Було неймовірне бажання діяти, робити, змінювати. Було приємно дивитися на вогонь в очах у людей, які горіли так само, як і у тебе. Приємно було діяти в оточенні однодумців, коли панувала довіра серед людей, які взагалі до цього не знали одне одного.

З іншого боку, час від часу прокидалися думки – а що нам за це буде?

2) З якою метою ви вийшли на Майдан? Чи була вона досягнута?

Костянтин: Треба зазначити, що не всі тоді ще усвідомлювали нащо і чому ідуть, і стоять. Мета одна: гідного ставлення і стосунків між владою і народом! Гріх тому, хто скаже, що не досягли мети! Так, ще не до кінця, але багато зроблено уже: тільки треба ще далі з таким запалом іти! Найболючіше те, що зараз далі триває боротьба, але не вся молодь розуміє, що трапилось і чому ще нема спокою в Україні. Проте найголовніше запитання та відповідь: Навіщо все це було потрібно нам? – Бо це було правильно…

Михайло: Мета Майдану була, є і буде лиш одною: здобуття цілісної незалежності в де-юре незалежній країні – і цим принципам не можна зраджувати.

Юліана: Оскільки ми – студенти, то основною нашою ціллю виходу на Майдан була можливість отримання європейської освіти, проте більшість стояли не лише за «освіту», а й за можливість висловити свою думку, позицію. Усі повірили чи не вперше, що їх дійсно можуть почути. Усі ми знаємо, що і досі основна мета Майдану так і не досягнена.

Ігор: Випадково вийшло, що я був у Києві на конференції в той час, коли уряд підписав розпорядження про призупинення підготовки до Євроінтеграції. В твіттері побачив пост М. Наєма, де він запропонував зібратися на Майдані Незалежності ввечері. Приїхав туди, коли там було перших 300-400 людей. Першочергова мета була – жити у Європі. Це і мета цілого Майдану – жити у Європі. На жаль, зараз ця мета не є досягнута, але і Майдан зараз – не є інструментом для досягнення цієї мети. Цілі, які ставив перед собою Майдан, він виконав, тепер черга влади – працювати і діяти відповідно до вимог Майдану. Маємо нового Президента, маємо новий уряд і парламент, і це їхнє завдання – забезпечити максимально вимоги Майдану і діяти у такому векторі.

3) Які моменти вам запам’яталися найбільше?

Костянтин: Найбільше і найстрашніше запам’яталось те, як, коли ми стояли на Майдані, сповістили про перші смерті, і страхи людей, що тут таке ж може бути! Те, що міліція стала проти народу на сторону зла.

Михайло: Великі барикади, гіркість газу, вигуки багатотисячного натовпу на слова «Слава Україні!», те, як калатало серце під час сутичок, але найбільше запам’ятались люди: їх багато і всі різні, зі своїми думками та мріями, але всі з однією метою.

Юліана: Якщо не вважати нічних підпалів і зачистки СБУ, адміністрації, прокуратур, то в Тернополі проходило все досить адекватно і правочинно. Проте, якщо говорити про Майдан у столиці, то найбільшим розчаруванням для мене особисто була «зачистка» Майдану в ніч на 30 листопада (хоча згодом виявилось, що це ще не все). На Водохреща відбулось просто тотальне руйнування всіх принципів моралі та гідності в моїй голові. Люди стали живими мішенями.

Ігор: Пам’ятаю жартівливу смс від друга «Вітаю в Митному союзі». В перший день було дуже мокро, Інтернет на Майдані не тягнув, приходилося бігати у Макдональдс, щоб посушитися трохи та викласти фото та інформацію в мережу. Одразу по приїзді з Києва зустрівся з друзями і думали, як діяти далі. Запам’яталося, як ми в неділю сиділи ввечері та писали пропозиції до ректора, в понеділок домовилися за «енки», за те, що на студентів не буде чинитися тиск. Пам’ятаю дзвінок до мами у вівторок з фразою: «Я їду у Київ». У відповідь – тиша: думав, мама буде відмовляти, але отримав відповідь: «Їдь. Успіхів вам. Будь обережним». Пам’ятаю марш студентів по Києву, який ми робили, і це відчуття єдності. Пам’ятаю, як випадковим чином уникнув розгону, переплутав дні, взяв квиток на день раніше, (взяв на ту саму ніч, що і був розгін), виїхав останнім потягом метро на залізничний вокзал, сів у потяг, вимкнув телефон, щоб батарея не сіла і ліг спати. Зранку просинаюся, включаю телефон і отримую величезну купу смс про пропущені дзвінки. Одразу зрозумів, що щось сталося. Попередзвонював усім своїм, хто ще був у Києві, – всі дивом уникнули розгону. Пам’ятаю яскраво «Ніч гніву» у Тернополі, яка почалася з смс друга «Тут ОДА, здається, захоплюють».

4) Найбільше розчарування тернопільського Євромайдану?

Костянтин: Зайвим було те, що трохи багато було, як то кажуть, «керовніків». Як нам добре відомо, що на одного Івана – три пана.

Михайло: Найбільшим розчаруванням  є та нерозбірлива ситуація з розподілом зібраних коштів.

Юліана: загальним розчаруванням для всього свідомого і освіченого населення України допущення країни до такого стану і сотні смертей безневинних людей.

Ігор: Найбільше розчарування – це нетерплячість людей. Жахають зараз фрази типу: «Ай, і так нічого корисного Майдан не дав, даремно там стояв». Друзі, варто зачекати. Рим також не зразу будувався. Також розчаруванням стала поведінка деякої частини студентів, для яких Майдан був просто «модним трендом», але як тільки він закінчився, вони повернулися до старого способу життя і навчання.

5) Найбільше здивування Майдану?

Костянтин: Здивування було у тому, що якраз Тернопільський майдан не чіпали міліціонери: як би не було, але в нас Майдан був підтриманий!

Михайло: Це та велика кількість людей, що на ньому збирались щодня, незважаючи на погоду.

Ігор: Був радий і здивованим тією кількістю студентів, які вирішили боротися, діяти, підтримувати ідею. Робити за цю ідею все, що можливо від тебе. Неймовірно приємно згадувати цей запал у очах, цю віру, яку не можна зруйнувати.

6) Чого ви боялися?

Ігор: Боялися адміністративного тиску, боялися бути відрахованими з університетів, боялися судових справ, фізичної розправи, але якось не думали про це серйозно. Жартували більше про це. Зараз здається, що ми навіть таку загрозу серйозно і не оцінювали, як таку, що може статися з нами.

Костянтин: Братовбивчої війни по всій Україні, що сталась у Києві. Бо якби масово це було повсюдно, не знаю, чим би зараз все закінчилось. Хоч деякі випадки були, коли людей вбили при штурмах обласних рад.

Михайло: Боявся за Маму, за те, що якщо щось зі мною станеться, то страшно було, що вона про це може дізнатись.

Юліана: Особисто я не відчувала страху, бували такі моменти, що самій хотілось просто піти і «голими руками» боротись за своє майбутнє.

7) Чи підтримували вас рідні, друзі, викладачі?

Костянтин: Так звичайно, кожен свідомий громадянин, наголошую – свідомий, – мав за честь бути на Майдані!

Юліана: Усі мої рідні, друзі та близькі люди поділяли мою точку зору й у нас не виникало жодних непорозумінь у цих питаннях.

Ігор: Звісно. Підтримка відчувалася повсюди. Батьки, правда, переживали, але всіляко підтримували. Викладачам, а особливо декану факультету банківського бізнесу Адамику Б. П. велике «дякую» за їхню підтримку у цей час.

8) Чи адекватно, на ваш погляд, зреагувала на події місцева влада?

Костянтин: Ніби там трішки «піарились», але міська влада, наскільки мені відомо, приклала трохи зусиль.

Михайло: Місцева влада, звісно, підтримувала та старалась бути дотичною то тих подій, які відбуваються в країні, але це лиш про окремих людей. Оскільки можна сказати, що не всі представники органів місцевого самоврядування були прихильниками Європейських ідей

9) Яка особиста річ вам нагадує про цю історію?

Михайло: За Майдан нагадує металева каска що стоїть дома над телевізором!

Юліана: Це стрічка прапора України, яку мені почепили на сумку фотоапарата на першому віче.

Ігор: Синьо-жовта стрічка, яку отримав в перший вечір. І прапор Євросоюзу, який ми хотіли повісити на пам’ятник Т. Г. Шевченка у Києві, але не змогли на нього вилізти. Більше нічого не залишилося.

10) Чи шкодуєте ви, чи пишаєтеся тим, що брали участь у Євромайдані?

Костянтин: Звичайно, пишаюсь, але шкодую, що не був у Києві, не був там з тими, хто гинув!

Михайло: Це був обов’язок як громадянина та патріота України, бути осторонь – це означає не приймати участь в розвитку країни.

Юліана: Я в жодному разі не шкодую про те, що була частиною цієї революції, що боролась, як могла, за свої права і можливості, що до останнього кричала лозунги, що я в своєму житті можу вільно сказати: «Так, я боролась!».

Мабуть, найбільше, про що я шкодую, та і не лише я, а й усі люди, – це що молоді, безневинні хлопці поклали своє життя задля нашого майбутнього; вони намагались зламати систему, але, на жаль, система зламала їх. Взагалі, події, які відбулись в «зиму, що нас змінила», перевернули і ошелешили багатьох людей, змінили світобачення і пробудили до боротьби,  що, на мою думку, є найбільшим і найважливішим скарбом для країни. Її народ не спить!