Ми з Україною – однолітки. Слово молодої тернополянки

Ми з Україною – однолітки. У мене є навіть кілька друзів, які народилися з нашою державою в один день, і нині святкують свій маленький ювілей. Я ж з’явилася на світ буквально за кілька днів після того, як на всеукраїнському референдумі було офіційно підтверджено Акт проголошення незалежності України.

Зі свого дитинства я пам’ятаю все: дитсадочок, родинні свята, веселі розваги, перемоги синьо-жовтих на футбольному полі, концерти на Театральному майдані до Дня незалежності. І як часом не було грошей на хліб, а нам із сестрою кортіло цукерок…

Як росла Україна поруч зі мною, я не знаю. Лише помічала, як зростали ціни на булочки у шкільній їдальні.

Першою політичною подією, яку я свідомо пам’ятаю, були вибори. Будучи дитиною, день виборів у державі для мене виглядав неначе святкове театралізоване дійство – я з великим задоволенням і захватом супроводжувала батьків на дільницю, де уважно спостерігала за «церемонією» голосування і зовсім щиро раділа, коли мені дозволяли вкинути довжелезний бюлетень до урни. Тоді я мріяла вирости і самій поставити ту заповітну позначку навпроти гідного кандидата чи прогресивної партії.

Через енну кількість років я, вже повнолітньою, піду на президентські вибори, але вибір у мене буде невеликий.

Пам’ятаю ще акцію «Україна без Кучми» - я тоді була у молодших класах. Інтерес до політики у школярів тоді вичерпувався питаннями на кшталт «А твої батьки за кого голосували?». Але ось 8 клас. Осінь. Ми радіємо, бо навчання у школі фактично припинилося. Так, наче Новий Рік настав завчасно – навколо помаранчевий карнавал. Було круто отримати від промоутерів фірмовий знак «ТАК» на прапорцеві, стрічці, наклейці, а помаранчева футболка поверх гольфа викликала неймовірну заздрість.

У дворі на санчатах каталися малюки. Одного хлопчика діти не взяли до гурту, і той, у розпачі кинув їм у слід: «А я - за Януковича!».

Ми були «за перемогу». Усі не відлипали від екранів телевізора. Ровесники бігли на «театралку», скандували гасла без упину із дорослими. Але було холодно, у мене промокали чоботи.

Суспільна апатія опісля нас оминула – у підлітковому віці є чимало цікавих речей, які тебе займають більше, аніж вечірні передачі новин. 2004 навчив нас покладатися на самих себе. Потім були ще не одні вибори, але барвисті листівки вже не викликали серед нас такого ажіотажу.

Я вступала в університет. Україна обирала: приєднатися їй до ЄЕП, НАТО чи ЄС. Але конкурс в Євросоюз був високим, багато кандидатів мали більші можливості без пострадянської прописки. Я вже навчаюся на четвертому курсі, Україна досі вчиться вчитися на власних помилках.

Я безмежно люблю свою Україну. Вона наче подруга, якій не поталанило у житті. А у мене ще немає достатньо сил і уміння, щоб їй допомогти. Але я стараюся. Я пишаюся тим, що я – українка. Живу на землі, яка дала світові цілу плеяду визначних науковців, митців, борців за свободу і справедливість, і яка займає особливе місце у цивілізаційному процесі людства.

Для мене не «Ще не вмерла Україна», а «лиш доти варто в світі жити, поки живеш і квітнеш ти!».

Тому, що в України, окрім запеклих словесних (і не тільки) баталій за трибунами Верховної Ради, є ще повсякденна праця її народу – моїх батьків, усіх лікарів, вчителів, шахтарів, менеджерів і супервайзерів…
Україна – найкрасивіша країна в світі!
Її духовні скарбниці найбагатші на Землі!
І у неї, окрім видатних митців, науковців, спортсменів, артистів є ти, є я.

Viva Україно!