“Зі всіх боків сипався свинець, а з неба падав вогняний град”, – тернопільський гранатометник про бої за 31-й блокпост

Борис Волоський родом з Теребовлянщини, проживає з сім’єю в Тернополі. Бориса призвали на початку вересня 2014 року до лав Збройних сил.

Він навчався військовій справі на Яворівському полігоні Львівської області близько двох місяців у 24-й окремій Залізній механізованій бригаді. Багато воїнів-земляків служать у цій бригаді, й багатьох цікавить, чому вона зветься «залізна». А тому, що девізом бригади є: «Залізна воля, залізний дух і крок залізний».

І дійсно так є – більшість її бійців - залізні солдати, незламні, вмілі, які не звикли відступати. Ось і сепаратисти з москалями назвали 5-й батальйон Бориса, у складі якого воїн захищав 31-й блокпост на Луганщині, «Тернопільські десантники» й одночасно «привиди», бо вони були і є невловимими для ворогів, невидимими, добряче діставали ворога вдалими і нищівними контрнаступами.

– Бої за 31-й блокпост, що був на трасі Бахмутка дорогою з Лисичанська на Луганськ, – пригадує Борис Волоський, – велися щодня й цілодобово. До чого лише не вдавалися бойовики, та нічого їм не виходило. У ті найважчі дні зі всіх боків щедро сипався свинець, а з неба падав вогняний град. Необстріляним бійцям ой як би було важко в тому суцільному гулі й гупанні снарядів навкруги… Та всі наші воїни вже пройшли вишкіл пекла, стали насправді залізними й уміли виживати в умовах війни. Сепаратисти з часом стали уникати ближніх боїв, почали бити артилерією – «Градами», мінометами, гаубицями. Вцілілих споруд блокпосту вже майже не залишилося, а ворог усе йшов і йшов у наступ. Та лише він доходив до нашої лінії оборони, як, немов з-під землі, вставали залізні воїни і давали неабиякої прочуханки їм. З мого підрозділу тоді геройськи загинув один земляк з Лановецького району, ще сімох було поранено. Все ж ми вистояли! А москалі наступного дня передавали у своїх ЗМІ, що нас убито більше 80-ти чоловік, що знищено багато важкої техніки тощо.

Наші ЗМІ тоді говорили: «І як там ще тримаються наші бійці? Там же все зруйновано». А вони таки трималися ще багато діб. Далі згадує Борис: «Наші артилеристи добряче пристрілялися до однієї точки, де стояв російський прапор, напевно, то був якийсь командний пункт бойовиків чи щось подібне. Після попадань наших гаубиць і «саушок» (САУ – самохідна артилерійська установка) там залишились суцільні ями і яри. А наш прапор, закіптюжений і прострілений багато разів, я хотів привезти до школи моєї донечки, та не вдалося. Нічого, іншим разом таки привезу», пише Номер один. 

Борис від самого початку, коли він 4 листопада 2014 року потрапив на передову, служить у своєму підрозділі сержантом-гранатометником. Доводилося йому стріляти і з одноразових РПГ-18 «Муха» – в ближніх боях до 200 м, і з основної його зброї РПГ-7, багаторазового гранатомета з оптичним прицілом для боротьби з бронетанковою технікою до 500 м.

– На тому ж таки 31-му блокпосту, – каже Борис, – одного разу довелося «прийняти» ворожі танки. Того ранку шість ворожих танків з’явилися у рясному тумані з боку с. Фрунзе. Скільки їх там ще було у ранковій імлі, до тепер ніхто не знає. Ми прийняли бій, лупили по них зі своїх РПГ, сапери ще до того налаштували протитанкові міни. Бій тривав не довго, було знищено й підбито 3-4 ворожі танки, потім поступила команда про відхід. Бо дійсно, навіщо було класти життя за якусь купу каміння?

На запитання, чи боєць підбив тоді ворожий танк, Борис відповів: «У таких боях один боєць нічого не вартує. Може, й підбив… Але знаю точно – попадав не раз, але разом з іншими бійцями, 3-5 одноразових влучань - і все, кінець ворожій потворі».

Отакі наші бійці-земляки, небагатослівні, тверді й мужні. Як уже їх ворог не називав: «кіборги», «привиди», а тепер ще й Пулєр дав їм інше ймення – «натівські легіонери». Що ж то за люди, та й чи люди, для яких правда злочином стала? Що ж то за такі ворожі ЗМІ, які розповідають, нібито бандерівці їдять дітей і т.п.? Усе ж можна дати відповіді на ці запитання, вони дуже прості: ворог нас, наших простих воїнів – трактористів і вчителів, таксистів і бухгалтерів, будівельників і студентів, аспірантів і сантехніків просто боїться і продовжує агресію завдяки лише хворим амбіціям самозвеличення свого керівника. Наші бійці говорять: «Якби не ті білі КАМАЗи, що їдуть з Росії до сепаратистів колонами вже регулярно, як рейсові, ми б давно вже перемогли! Після їх прибуття вороги нам влаштовують вогняні тайфуни по всьому фронту». Все правильно: РФ поводиться як у тій давній народній приказці: «І сам не гам, і другому не дам». Донбас стає поволі пусткою, це так, але ж із діда-прадіда це таки наша територія і ми її будемо боронити до кінця.

Слава про Україну вже усім світом поширилась, і він, той світ, також за нас. Та останнім часом у деяких українців посилилась невпевненість, страх за майбутнє. Тому 32-річний сержант-воїн України Борис звертається до всіх, у першу чергу - до чоловіків: «Хлопці, чому ви знову позалазили на дивани, чому ховаєтесь у городах, за ближніми і дальніми горбами?! Підіймаймося разом, ставаймо плече до плеча, гуртом поборемо страх і того російського супостата! Адже не дарма наші предки говорили: «Не такий страшний чорт, як його малюють!»