«Йду воювати, щоб ніхто не знущався над тобою, мамо…» – історія загиблого бійця з Тернопільщини

“Мамо, ти не гнівайся. Я йду воювати не за чиновників чи олігархів, а за всіх простих людей і за тебе, щоб ніхто не прийшов і не знущався над тобою і над іншими матерями, щоб ви не ховалися у підвалах…” – так сказав тернополянин Віталій Лотоцький, коли його призвали на фронт.

У липні він пішов воювати у складі 128-ої гірничо-піхотної бригади, а 16 лютого загинув під Дебальцевим, однак рідним сповістили про це аж 6 березня. 18 днів рідні нічого не знали про Віталія. За допомогою волонтерів шукали його в усіх військових госпіталях, моргах, думали, може, потрапив у полон, але жодної інформації не було. Лише 6 березня рідним сповістили сумну звістку – їхній Віталик загинув, пише Нова Тернопільська газета. 

У 2005 році Віталій Лотоцький служив миротворцем в Іраку. Його контузило, коли виводив бригаду з оточення і рятував життя побратимам. Був нагороджений польським орденом-хрестом “За мужність”. У мирному житті працював водієм. Коли почалися тривожні події в Україні, був активним учасником тернопільського Євромайдану, згодом зголосився захищати рідну землю від ворогів. Наприкінці липня, після вишколу у військовій частині у Мукачевому, хлопців направили під Дебальцеве. Віталій командував взводом швидкого реагування. До 35 бійців взводу ставився, як до рідних братів, вважав їх своєю другою сім’єю. Шість місяців вояки відбивали атаки ворогів і тримали оборону. Віталій отримав поранення в ліву ногу, однак навіть рідним нічого не сказав. Підлікувавшись у шпиталі, повернувся на передову. 31 грудня приїхав на ротацію і був удома до 8 січня. Після ротації взвод Віталія дислокувався у селі Нікішине Донецької області.

На передовому блокпосту “Балу” стояли вояки з Вінниці. Треба сказати, що блокпост “Балу” (за аналогією з “Мауглі”) був не те, що неспокійний, а навіть небезпечний. Бійців постійно обстрілювали, а одного разу снаряд “граду” влучив у бліндаж, знищив усі речі – одяг, спорядження, документи, їжу. Вояки дивом залишилися живими. Отож, коли вінницьким хлопцям потрібна була підмога, Віталій із побратимами, не вагаючись, пішли на виручку.

– Віталік ніколи ні на що не нарікав, – каже мати бійця Галина Станіславівна. – Лише раз поскаржився, що в окопах, де вони сиділи, не було ні води, ні їжі. Бійці ставили зверху на окопі бляху, збирали сніг і їли його… До них узагалі не доїжджала допомога – було надто небезпечно. Якось Віталикові самому вдалося вночі прорватися на БТРі до Дебальцевого і привезти воду… Він у всьому був такий – щирий, відповідальний. Казав, що на війні мають бути дорослі чоловіки, у яких вже є досвід за плечима, а не молоді хлопці. Цю війну вважав неправильною, йому завжди хотілося справедливості…

Віталій телефонував додому кожного дня. Востаннє рідні говорили з ним 15 лютого, а вже наступного дня у бою йому відірвало ліву ногу. У польовому госпіталі надали допомогу і відправили до Харківського шпиталю. Дорогою машину, якою транспортували Віталія та інших поранених, обстріляли з “градів”. Загинули всі, хто був у автівці – бійці, медики… Тіло Віталія за кілька тижнів знайшли в одному з моргів Дніпропетровська. Його впізнав тернопільський нардеп Тарас Пастух, який допомагав волонтерам у пошуках.

– У мене не було поганого передчуття і взагалі нічого такого, що б віщувало біду, – з болем мовить Галина Станіславівна. – Але коли Віталик повертався з ротації на війну, вперше попрощався зі мною. Я його перехрестила, поблагословила, він уже рушив до дверей, але повернувся і сказав: “Бог любить тих, хто вміє чекати, а чекати вміє тільки мати” і обійняв мене. От і дочекалася свого синочка, тільки в домовині…

У неділю, 8 березня, родичі, друзі та однокласники зустрічали тіло загиблого Героя із квітами і лампадками на Збаразькому КПП у Тернополі. Два дні біля його труни проплакала згорьована мати, ще один її син вже багато років за кордоном, а з дружиною Віталій розлучився, тому матір підтримували всі, кому Віталій був дорогий. Поховали Героя 10 березня на Микулинецькому кладовищі. Сиротою залишилася 10-річна донечка Ангелінка, яка досі не може повірити, що тато вже ніколи не прийде… Віталієві було лише 35 років…