Тернополянка Марта Подкович усе життя відкриває таємниці легендарної співачки України

Уже півстоліття вона не розлучається з постаттю великої оперної діви. Кому з поважних і молодих митців нашого краю не відоме ім’я заслуженого працівника культури Марти Михайлівни Подкович?

Незмінна протягом двадцяти літ директор музучилища, співавтор ідеї створення там акторського курсу, єдина у Тернополі професійний театрознавець, очільниця благодійного фонду «Соломія», опікунка музеїв Соломії Крушельницької у Білій, Білявинцях, музучилищі, шеф-редактор і творчий натхненник газети «Соломія» – усе це і багато іншого про неї, Марту Михайлівну, пише Наш день.  

А предмет особливої гордості тернополян – пам’ятник співачці світової слави, нашій славетній землячці навряд чи постав би без її ініціативи, активності та безугавних зусиль рухати цю справу до завершення. І всі слова вдячності за цю красу цілком можна адресувати їй – за добрий смак, за збір коштів (а їй це було непросто, бо бути прохачкою їй не притаманно, але йшлося про велику справу – і Марта Михайлівна наступала на горло власній гордості з «гуцульською», як вона каже, впертістю). І результат, як бачимо, перевершив усі сподівання, став предметом захоплення тернополян, родзинкою нашого обласного центру – адже жодне місто, де жила й працювала славетна оперна діва, не має такої краси! Здавалось би,на спогляданні цих досягнень уже можна було б і спинитись – але ж ні! У голові невтомної Марти Михайлівни ще роїться стільки нових ідей, що позаздрити можуть молоді, час яких активно діяти настав. І добре, що є з кого брати приклад і в кого повчитись. А вона щедро ділиться знаннями й досвідом, причому, не по-менторськи, а дружньо, як із рівноцінними партнерами, і ніколи не дасть відчути, що знає більше, вникає глибше, мислить філософськи. Спілкування з нею – свято, і скрізь вона своя – і в академічному, і у студентському оточенні.

Ця шляхетна, мудра, витончена, осяяна внутрішнім світлом жінка відсвяткувала цими днями свій ювілей. Ми всі її щиро вітаємо, низько вклоняємось, зичимо здоров’я і всіляких гараздів і не шкодуємо добрих слів про те, як високо цінуємо і глибоко шануємо її працю в царині мистецтва, що приносить радість людям.

Так склалось, що у житті Марти Михайлівни знаковою стала постать Соломії Крушельницької. Як «зустрілася» з нею на початку творчого шляху, то вже не розлучається протягом майже півстоліття. Запрошена до Тернопільської філармонії як лектор-музикознавець, звернулася в архіви, вишукуючи видатних митців краю – а на них була щедрою тернопільська земля. Тож першою її публічною лекцією була яскрава розповідь про Соломію, проілюстрована музичними творами у виконанні славетної співачки. Вона справила неабияке враження на публіку і на представників управління культури (її запис і досі зберігається у фондах обласного радіо) Відтоді зірка Соломії супроводжує її по життю. Вона настільки зріднилася зі своєю патронесою, що не мислить себе без жертовного служіння пам’яті співачки. Їй імпонують риси характеру Примадонни сцени, неймовірна працездатність, самостійне вирішення всіх проблем без примх, ниття і скарг, оптимізм і людяність, цілковита самопожертва задля мистецтва – і це при такому яскравому таланті!

Очевидно, доля нашої ювілярки вподобала цей вибір і дарувала їй нові зустрічі й відкриття, пов’язані з ім’ям Крушельницької. Партбоси навіть закидали їй, що популяризує співачку-«націоналістку», але чули у відповідь: «Я перегорнула багато літератури – і ніде не знайшла таких звинувачень».

Минув час, і доля розпорядилася так, що Марті Михайлівні доручили директорство в Тернопільському музучилищі імені С.Крушельницької. Відмови не приймались – і вона зважилась, а з плином років переконалася, що очолювати такий талановитий колектив – справді велика честь. І ці двадцять років її директорства принесли добрі плоди: училище отримало два корпуси в центрі міста і вже був зареєстрований і навіть підготовлений проект нової будівлі навчального корпусу й концертного залу на п’ятсот місць (секрети доброї акустики вивідували у Дніпропетровську). Весь комплекс мав замикатись на Майдані Мистецтв у копанії інших закладів культури… Однак, на жаль, процес узгодження місця був надто тривалим… Змінилося керівництво області – і чудову ідею занехаяли. Розрадою може хіба що гордість за пам’ятник Соломії – окрасу міста, до появи якого вона доклала неабияких зусиль. Сім літ збирав на нього кошти благодійний фонд «Соломія» – жертводавцями стало чимало відомих людей, серед яких і світлої пам’яті Богодар Которович, але грошей усе ж бракувало. А затягувати з доброю справою, як показала практика – це поставити на ній хрест. Тим паче, коли зроблено вже багато. І пані Марта викладає перед тодішнім мером Романом Заставним свій запасний аргумент: «Знаєте, багато людей перед вами за свої добрі справи стали легендами в Тернополі. І ви також можете поповнити їхню когорту…». Тепер моя візаві признається, що якби він тоді не відреагував, то пам’ятника не було б. Нині ж біля Соломії завжди людно: фотографуються, музикують, відпочивають, зустрічаються, закохуються. Навкруг славетної оперної Діви вирує сучасне життя.

А берегиня її пам’яті не вгаває: то журиться, що нині мало уваги приділяється професійному мистецтву, забуто про всеукраїнські фестивалі й конкурси хорів, камерного вокалу, нічого не зроблено за півстоліття існування музею-садиби родини Крушельницьких у Білій задля його розширення. До того ж, постійної підтримки та опіки потребують благодійний фонд «Соломія» та однойменна газета, відома не лише в Тернополі, а й у Києві, Львові та інших містах, де працюють колишні випускники училища. Чимало добрих задумів кружляють у голові ювілярки – дай Боже їх реалізувати.

Як стверджує одна моя приятелька, що практикує східну філософію, кожна людина приходить на цей світ з певною місією, яку повинна реалізувати. Очевидно, що Марта Михайлівна знайшла істинну справу свого життя, якій жертовно служить стільки літ. Нехай бережуть її небесні сили заради цієї високої місії, як уберегли тричі: в ранньому дитинстві, коли німець за наведенням хотів знищити дитину карпатського активіста, але погляд,кинутий на спляче безборонне дитя, стиснув йому серце і він вибіг з хати, вдруге – коли автобус із акторами Івано-Франківського театру, де тоді служила юна Марта, потрапив у ДТП і перекинувся, і втретє – коли, готуючись до синового весілля, втомлена сіла за кермо чоловікової машини і врізалась у КАМаз… Ангел-охоронець зберіг її для добрих справ, записаних у таємній книзі її долі, яка вибрала її, а чи яку вибрала вона – все так переплелось, що осягнути важко. Але наша ювілярка схильна думати, що це вона свідомо йшла на поклик своєї долі І цитує рядки улюбленої поетеси Ліни Костенко: «Я вибрала долю собі сама, І що зі мною не станеться – У мене жодних претензій нема До долі – моєї обраниці».