Якими вони були — тернопільські «діти війни»

За даними соціальних служб міста, зараз у Тернополі проживає лише 15209 “дітей війни». Це всіх разом — і тих, що в той час були підлітками, і тих, що лише народилися в дні війни. З цієї загальної кількості осіб, що мають статус “дітей війни”, не більше половини відсотка — це люди пенсійного і похилого віку (приблизно 50-70 осіб), які в час війни, тобто на початку сорокових років минулого століття, проживали у Тернополі, бачили на власні очі жахливе воєнне лихоліття і ще, слава Богу, живуть на світі і можуть сказати чи підтвердити правду про все, що пережило тут покоління “дітей війни” — свідків та учасників найбільших страхіть XX століття.

Мене завжди дивувало, чому письменники, журналісти, історики, кіномитці, пишучи про війну, створюючи фільми про той час, в основному зосереджували увагу лише на воєнних діях — битвах, фронтах, військових буднях і героях війни. А як жилося в той жорстокий час цивільним людям? Тим, хто під час боїв ховався у підвалах, хто страждав від окупантів, кого мордували у гетто і казематах гестапо… Про це завжди мовиться значно менше, особливо про неймовірні муки і біди найменших громадян — “дітей війни”.

Тож скористаємося правдивими й щирими свідченнями живих ще нині очевидців воєнного безумства, бо покоління це поступово відходить у забуття. Владну ж еліту такі речі взагалі сьогодні не цікавлять, судячи з її ставлення до останніх живих свідків Другої світової війни. В самих же “дітей війни” і досі виринають у пам’яті жахливі сцени того часу і ночами сняться воєнні кошмари.

Вижили завдяки хрестикам

Страшний це літопис — відроджувати на папері факти смерті і животіння добрих, мирних, порядних людей, особливо ні в чому невинних дітей, писати про їх понівечені війною душі й тіла на окупованій ворогом рідній землі. Мій перший жахливий спогад про Другу світову — третє липня

1941 р., коли фашистські вояки увійшли в Тернопіль і відчинилися двері в’язниці в центрі міста. Дорослі забороняли дітям йти дивитися  на купи замордованих енкаведистами невинних людей, але підлітки все-таки разом з натовпом пробиралися на тюремне подвір’я, в камери і підземелля. Серед сотень трупів тернополяни шукали рідних, яких арештували у перші дні війни.

Винесені з камер або відкопані тут же, на подвір’ї, замордовані лежали під пекучим літнім сонцем, тіла швидко розкладалися. Діти по-різному сприймали жахіття: перелякано дивилися, плакали, відверталися і тікали геть. Жах війни назавжди глибоко в’ївся у свідомість.

“Визволителі”, що відчинили браму в’язниці, були жорстокі і підступні. Вони скористалися цим приводом і вже наступного дня в Тернополі почався масовий погром євреїв, які становили майже половину населення міста. Гітлерівці крокували від хати до хати і всіх євреїв розстрілювали. Врятувати могло тільки одне: хреститися, розривати сорочку на грудях і показувати хрестик на шиї. У вікнах помешкань, де жили українці або поляки, виставляли образи, ікони, на шибках, дверях, стінах малювали вапном чи крейдою хрести.

На подвір’ї будинку №15, що на колишній вул. Вищій Подільській (паралельній до теперішньої вул. Багатої), крім української, жила сім’я єврея Фрідмана, вантажника пекарні, дебелого велетня, який на плечах носив з фіри одразу по два мішки борошна. Б’ючи прикладами карабінів, його з дружиною Файгою та вісьмома дітьми вивели на подвір’я і всіх тут же постріляли.

Три дні трупи не дозволяли ховати, по них лазили мухи, стояв нестерпний сморід. Подібна картина була по всій вулиці, біля кожної єврейської оселі. Люди затуляли шматтям обличчя, щоб перебити нудотний запах. Християнські діти ще довго здригалися по ночах від побаченого. За чотири дні цього геноциду було замордовано понад п’ять тисяч євреїв.

Окупація

Чи думав хто, звідки люди брали паливо, продукти в окупованому місті? Тернополю трішечки пощастило, і ось як це виглядало. Лютою видалася зима 1942-1943 рр., але в багатьох оселях було тепло, особливо ж, якщо були в сім’ї юнаки та підлітки. Спритні хлопчаки стали справжніми годувальниками родин, бо вугілля вистачало і собі на опалення, і обміняти на харчі. Таємно ночами носили вугілля від хати до хати, особливо на східній околиці міста, в районі вулиць Гайової, Мостової, Микулинецької, Оболоні та інших.

Звідки ж бралося паливо? А дуже просто. Як відомо, після Великих Бірок та Смиківців залізнична колія поступово йде вгору. Чим ближче до Тернополя, тим повільніше рухалися вагони-платформи, навантажені по вінця брилами донецького вугілля, яке окупанти вивозили до Німеччини.

Вдосвіта, коли ще й не сіріло, хлопці прямували по Гайовій вулиці в бік Смиківців до колії, по якій, тяжко сопучи, повзли вгору потяги, крадькома вилазили на платформи і скидали на землю великі чорні брили. Лише близько

4-5 хвилин мали сміливці, щоб на двокілометровому відрізку скинути вугілля, скільки вдасться. Потім, коли світлішало небо, вони й немало дорослих, які приходили з ними, підбирали все до найменшого шматочка.

Потяги з вугіллям слабо охоронялися. Один німець куняв десь попереду, біля паровоза, і один в будці останнього вагона. За багато місяців вугільних операцій лише один раз вартовий у кінці потяга, що чомусь вдосвіта не спав, вистрілив кілька разів по безстрашних добувачах вугілля. Як герої поверталися замурзані “шахтарики” додому зі здобиччю. Був ризик, батьки це розуміли, але йшла війна і виживали хто як міг.

Колони смертників

Найбільші страждання в дні фашистської окупації Тернополя випали на долю єврейських дітей. Слідом за погромами літа 1941 р. прийшов жахливий вересень, коли гестапо створило в місті гетто, де в межах кількох кварталів, на невеликій території від вул. Перля до Медової та від вул. Гусячої до вул. Шептицьких, поселили кільканадцять тисяч євреїв, серед яких переважали діти. Територію огородили високим парканом, а вгорі обнесли колючим дротом. Вихід з гетто загрожував негайним розстрілом. Як жили в цьому пекельному гетто тисячі нещасних людей? Не стільки жахлива скупченість, тіснява, антисанітарія мучили їх, як спрага і голод. Зовсім мало криниць, ніхто не привозив продуктів. І тут єврейські діти та їхні матері почали підходити до паркану-огорожі. Просили харчі в обмін на різні речі, коштовності. Люди відгукувалися, тим більше, що жандарми і поліцаї рідко ходили вздовж дерев’яного паркану. Під ним діти рили ямки й рівчики, декому вдавалося розсунути дошки. Пішов жвавий товарообмін, а нерідко милосердні тернополяни, особливо діти, кидали через паркан шматки хліба, картоплини, яблука й інше. Навіть із навколишніх сіл приходили обміняти харчі на цінні речі. Розповідали, що одна селянка обміняла курку на золотий перстень з діамантом. Автор цих рядків виміняв у єврейського хлопця чудову авторучку за торбинку картоплі.

А тим часом регулярно виводили євреїв колонами на розстріл біля Янівського та Драганівського лісів недалеко Тернополя і на околицях міста, зокрема, біля цегельні. Роздягнені, змарнілі, вони гідно йшли на смерть, розуміючи свою приреченість. Іноді намагалися врятувати дітей. По дорозі з вулиці Шептицьких до Петриківського мосту матері, кидали дітей у пришляхові буряни, лопухи в ровах, навіть у річку, але поліцаї, як правило, добивали малих.

Колони приречених тягнулися на сотні метрів. Одного разу з колони, біля старої різні (тепер — центральний ринок), вибігло кілька хлопців-підлітків і помчали через пасовисько в бік Оболоні, але їх наздогнали кулі конвоїрів. Найжорстокішу акцію гестапівці разом із поліцаями провели в гетто наприкінці вересня 1942 р. Акцію організували для знищення єврейських дітей. Їх зібрали на вул. Барона Гірша, біля хедера (єврейської школи), і розстріляли кількасот підлітків та зовсім малих хлопчиків і дівчаток. Примусили дорослих скласти трупи в піраміду, облили бензином і спалили на очах батьків. Загалом же, за даними післявоєнної державної слідчої комісії, у Тернополі та на його околицях нацисти замордували понад 28 тисяч євреїв.

Плата за воду

Кожного разу, відвідуючи могили батьків на Микулинецькому цвинтарі, кидаю поглядом на невеличку дитячу могилку, в якій похована дівчинка Іринка. Їй було всього два рочки, коли в другій половині березня 1944 р. почалася вирішальна битва за Тернопіль. У просторому підвалі старого будинку, на розі вулиць Острозького і Коллонтая (тепер її вже тут немає), рятувалися три сім’ї — дві українські та одна польська. Поряд з людьми перебували дві кози, кролі, кури. Другий тиждень майже не виходили з підвалу, де миготів лиш каганець. Хіба вночі при великій потребі, коли стихали свист куль, вибухи бомб і снарядів.

Чи доводилося вам чути свист падаючих бомб? І досі чую той страшний звук. Люди звикають до всього, насамперед діти, бо дорослі глибше усвідомлюють небезпеку. Коли на сусідній будинок упала бомба і на його місці лишилася тільки велика яма, у нашому підвалі всі оглухли. Сильно боліли вуха, голова, нудило. Це дуже неприємний стан. Із семи дітлахів, що перебували в підвалі, двоє надовго втратили слух, а в дворічної Іринки пішла з вух кров, вона тяжко захворіла і через кілька тижнів померла.

Та ще більше мучила всіх спрага. До найближчої криниці було метрів півтораста — на розі вулиць Острозького і Стрімкої. Лише двічі вночі, під час несподіваного затишшя, вдавалося найстаршому з дітей, 15-річному Адамові, пробратися до криниці і напомпати води у відро та бідон. Яке то було щастя! Самі напилися вдосталь, напоїли кіз, але тепер бої не стихали і вночі, кулі свистіли безперервно. Спрага була нестерпна, діти плакали, просили води. Адась, юнак з польської сім’ї, не витримав і, пошептавшись з матір’ю, все-таки взяв бідончик і поповз вздовж будинків до криниці. Якоїсь миті ми навіть почули скрегіт помпи. А може, здалося. Та більше Адася живим не побачили.

Через два дні, коли бій відступив у район теперішньої філармонії і вул. Шептицьких, юнака у просоченій кров’ю куртці принесли й поховали на городі під старим ясенем, згодом перепоховали на цвинтарі. Посивіла від горя мати після війни виїхала до родичів у Польщу.

«Подарунки» з неба

Говорили, що фронт уже коло Львова, але в Тернополі влітку 1944 р. майже кожної ночі гриміли вибухи — фашистські бомбардувальники з висоти розкидали яскраві ліхтарі на парашутиках, вони поволі спускалися над містом, а з літаків прицільно скидали бомби на залізничний вузол. Через Тернопіль проходила єдина в той час залізнична колія на Захід, по ній майже безперервно рухалися ешелони з радянськими військами і технікою. Гітлерівці будь-що намагалися пригальмувати цей рух. Але розрите вночі залізничне полотно, порвані бомбами рейки вранці латали новими — і потяги знову рушали на Захід.

Проте ночами з неба падали не тільки бомби. Фашисти скидали на парашутах коробки з дивними подарунками: портсигари, авторучки, різні іграшки, сірникові і цигаркові коробочки та інше. Кожна з цих речей була маленькою міною, яка вибухала в руках того, хто намагався відкрити її чи розкрутити. Десятки тернополян загинули від цих підступних “подарунків”. Дорослі були обережні, але діти часто попадалися на приманку. Розкажу про один з випадків.

Четверо хлопців ішли пасти кіз на Оболоні, де зараз автовокзал. Край дороги один з нас зачепив ногою за якийсь дріт — вибухнула потужна міна. Двоє підлітків загинули на місці, а мене і ще одного віднесли у військовий шпиталь на вулиці Острозького, у “захоронці”, в якій нині шкірдиспансер. Вже більше тижня лежав я там після операції, як раптом одного дня весь шпиталь охопив дзвінкий дитячий лемент. Здригнулися забинтовані бійці. Через деякий час з’ясувалося: мати привела сина, якому відірвало великий палець і шматок долоні, коли розкручував знайдену авторучку.

Цим страждальцем виявився мій однокласник і найкращий шкільний друг Роман Більо. Незважаючи на скалічену руку, він згодом став відомим у Тернополі радіоінженером. Очолював міський радіовузол, а потім кілька десятиріч керував обласним підприємством “Побутрадіотехніка”. Ніколи не забуду, як 9 травня 1945 р., коли в наших домівках ще не було електрики, ми через змайстрований Романом детекторний радіоприймач слухали, як світ святкує перемогу над фашизмом.