Біля церков різних конфесій, а перш за все біля місцевого РАЦСу – черги із припаркованих легківок та мікроавтобусів, що на традиційний манір причепурені кольоровими стрічками та повітряними кульками.
З усіх цих автівок, мов із мурашників, вишиковуються по сусідніх тротуарах десятки, а то й сотні урочисто вбраних людей, поміж котрих видніються фотографи й відеооператори, що намагаються не загубитися в усій цій масовці та не втратити з кадру головних селебрітіс дня – наречену й нареченого, або уже свіжоспечених чоловіка та дружину, котрі щойно побралися.
Ті ж, у свою чергу, наче в дурмані, у шоці чи, краще сказати, у стані весільного афекту та в розумінні неповоротності вчиненого – підсвідомо намагаються кудись утікти, хоч на хвильку, аби лиш віддихатися та прийти до тями. Та усе на марне, бо радісний люд із друзів та родичів невблаганно наступає на п’яти молодятам… Такі святкові краєвиди зустрічаються, головним чином, у центральній частині міста, поруч його окрас та популярних оглядово-туристичних місцин, фаворитом яких є Вого Величність Тернопільський став, а надто – набережна. І все це щовихідних, при тому, що учорашня днина, бува, чи не рекордна по кількості весільних кортежів, молодят та схвильованих батьків. Принаймні так мені здалось.
Тим не менше, наречені, котрі після перших хвилин палкого ентузіазму позувань для своєї весільної фотосесії, згодом втомлено продовжують цю нелегку справу, аби дороговартісні послуги фотографа не зійшли на марне. В той час уже дещо охмелілі від кількох плящин шампуню дружби та дружки між собою обмінюються пестощами та залицяннями, а щоб між цими любощами келихи не пустували, періодично згадують про молодих, чим й аргументують на їхню адресу наступні тости. І навіть циганки та циганчата - одіті у свої буденні лахміття, що не вписуються у загальний дрес-код - на диво не псують усієї цієї ідилії, прохаючи рубля у батька нареченого й при цьому дякуючи завченим: «Шоб у маладих було діточок, як на небі зірочок», попри це невпинно вистежуючи нову партію щасливих роззяв обабіч катедри та РАЦСу. Здавалося б, вулиці остаточно втратили слух від невгамовних клаксонів весільних кортежів, котрі тільки й робили, що без гаму метушилися туди-сюди, в порядку живої черги, нагадуючи такій-собі конвеєр молодят, котрі поспішають у ресторації чи орендовані шкільні їдальні, де гупцюватимуть до ночі, а зранку, прокинувшись й на сам перід підрахувавши подарункові сервіси та стоси конвертів – почнуть заглиблюватись у рутину спільного життя. А інші усе вінчатимуться; їх батьки втиратимуть сльози радощів чи то суму й віддаватимуть рубля настирливим циганам; друзі наречених усе пиячитимуть; конвеєр усе працюватиме…