“Ще задовго до цього всього, ще навіть коли мови не було про сторення дитячого будинку, одного разу мене попросили завезти у лікарню сусідську дитину. Я не відмовила. Зі мною тоді ще поїхав мій рідний син. У лікарні в одній із палат лежав хлопчик. Він був десь на рік старший за мою Ліночку. Я поцікавилася, а мені відповіли, що віднята у мами дитина. Я взяла на ручки його, ті оченята. Звали його Вітальчик. А мій син тоді вигукнув: “Мамко, а давайте візьмемо його!”. Та я ж розуміла, що то не так просто, що цей хлопчик буде йти дальше, в інші заклади. Та й так забрала свого сина і поїхала додому.
І от 2-3 роки потому, коли вже ми створили будинок, нам повідомили про чотирьох дітей. Ми їхали в машині вже знайомитися, коли я згадала за Вітальчика. І сказала, що знаю, кого хочу забрати додому. Почала переглядати списки дітей, як раптом побачила знайоме ім’я, бо прізвища не знала. Він, той мій хлопчик, був у цьому списку. Серцем відчула. Більше скажу, Вітальчик виявився однією із тих чотирьох дітей, про яких нам повідомили соцпрацівники. Доля… Він чекав на мене, а я знала, що він буде мій. Мене зустріли ті ж оченята”, – пригадує Любов Григорівна.