Десятки кривавих жертв щороку – і це тільки на Тернопіллі. Учасники «клубу» не мають керівників і членських квитків, проте розплачуються за своє членство плачем близьких і власним життям.
Найжахливіше – у клубі самогубців нема вікових обмежень. Більше того – дітей ведуть на зустріч зі смертю буквально за ручку, за рученьку, міцно стискаючі теплі пальчики в сильній дорослій долоні.
А зовсім крихітних бебіків в рожевих стрічках і голубеньких чепчиках несуть на руках. І не злодії-маньяки, а люблячі мамусі, авторитетні татусі та інші небайдужі родичі.
І тому діткам – не страшно!
А вам?
Ах, ви не знали?
Ні, шановні, знають про це всі!
Все відбувається посеред білого дня на наших очах. Просто вам пощастило не бачити логічного завершення смертельної вистави. Калюжі крові, спотворені обличчя, неприродньо вигнуті кінцівки з розтрощеними кістками, розчавлені нутрощі – не кожна психіка це витримає, - пише Тернопільська липа. Таких деталей не показують в новинах. Натомість називають цифри – кількість жертв. Але що таке цифри? Інфляція і девальвація зробили цифри банальними, а нас – байдужими. Навіть до власного життя.
Здавалося б, покінчити з життям – це крайній вихід із безвиході. Шлях в нікуди, який у хвилини відчаю обирають люди з великої скрути, біди, невимовного болю.
Ах, облиште! Не той випадок.
Ця поважна пані з кошиком квітів не відчуває скрути. Цей охайний дідусь несе у торбинці ще теплий батон . Троє юних футболістів обговорюють дії воротаря. Веселі дівчата і дужі юнаки ще не знають справжнього болю.
Але – поспішають йому на зустріч. Просто на червоне світло світлофора.
До ще біди так далеко! Цілих три (два, один…) метри! Цілих 9 (вісім, сім, шість…) секунд.
Стоп!
Так, ця інформація виявилася страшнішою, ніж ми очікували. Чого більше у цій пошесті – леговажності чи неуважності, самовпевненості чи глупства?
Отже, оце похмуре або синє небо, парканчик, шматок асфальту, емалево-яскравий бік авто – можливо, те, останнє, що вони побачать?
Водій з скляними від жаху очима, розсипані по «зебрі» черешні, чорний, масний гальмівний шлях, дивний, немов безкінечно сповільнений, кульбіт тіла, небагатослівні даїшники – це все буде вже не реальністю, а просто спогадами випадкових очевидців.
А якщо пощастить лишитися на цьому світі – реанімація, біла стеля, білі обличчя, білий гіпс. І щастям стане не перший поцілунок, не переможний гол, не омріяний диплом, не весілля онучки, а перше хрипле «пити», перша ніч без знеболювальних, перший крок на милицях.
У файному місті Тернополі самогубць значно більше, аніж видається на перший погляд. І справа тут не в прихованій статистиці, а в людській легковажності та ризику, які не залежать од віку, статі, соціального статусу, релігії та кольору шкіри.
П’ять… чотири… три… два… один…
…Він вистрибне просто перед капотом, цей веселий хлопчак на блискучому самокаті. Ще двоє вирішать «зрізати кут» по дорозі до шкільного стадіону. Хтось захоплено говоритиме по телефону. Хтось замріяно крокуватиме під улюблену пісню. Під колеса авто.
Ах, скільки вже казано про недисциплінованих водіїв, непорядних даїшників, погані дороги, незрозумілі знаки, незручні переходи, поламані світлофори, зіпсуті тротуари, багатих і бідних, відкати і підкупи, п’янство та кумівство!
Але ж ось вона – твереза, розумна, добра – Жінка! Мати! Берегиня! – біжить по рівній дорозі на червоне світло і тягне за собою рідне хлопченя. Потім, в школі, йому розкажуть казочку про Світлофора Моргайка. Але ж тато крутіший за якогось там Моргайка! Тато заробить грошей і купить ровер. Щоб їздити швидше за всіх. Всюди, де захочеш. Навіть під колеса авто?
Потенційні мандрівники у царство Аїда, чи, у кращому випадку – в лікарню чи відділок ДПС, на перший погляд, – абсолютно нормальні. Є серед них і вчителі, й інженери, і студенти, і бізнесмени… Вони – не самотні, благополучні і видимих причин підписувати самим собі смертний вирок ледь не кілька разів на день у них нема. У них є кохані, сім’ї, родини. Вони такі ж, як ми.
Єдина різниця – вони дуже поспішають. На ту сторону. На той світ.
Час – це гроші. Час – найбільша цінність. Час – невідновний ресурс.
Чи може бути час дорожчим за людське життя?
Ось чоловік, перебігши дорогу, неквапно запалив цигарку. Жіночка після спрінтеського ривка поставила сумки і тамує задишку. Хтось зупинився в очікуванні маршрутки. Ніхто з тих, хто біг через дорогу на червоне світло, не продовжив бігти по тротуару. Отже, ніхто з них і не поспішав!
А я згадую жінку, яка щоранку на переході повторювала нетерплячій дитині, уперто, мов мантру: «Краще запізнитися на урок, ніж попасти під машину! Краще пропустити контрольну, ніж попасти під машину! Краще насварить вчителька, ніж попасти під машину! Краще не повторити вірш, ніж попасти під машину! Краще в кабінет до директора, ніж попасти під машину!» Та її дитина знає, що краще.
А дорослий повинен зважити сам. З одного боку – ділові переговори, міжнародні зустрічі, далекі подорожі, надважливі рішення і невідкладні справи. З другого – 12, 11, 10, 9 секунд. З одного боку – вічність або біла стеля, білий гіпс. З іншого – та ось вже і зелене світло!
Вочевидь, це питання ніколи не ставлять собі тернопільські пішоходи, що уперто ігнорують правила дорожнього руху. Для них кожен перехід – як переправа через Стікс. За півгодини на центральних переходах червоне світло зігнорували 32 особи (перехід від Універмагу до бульвару Тараса Шевченка), більше півсотні – на переході від церкви Різдва Христового до «арки», 43 – від Церкви через вул. Шептицького. Самі собі виносять смертний вирок, часом декілька разів на день. Далі ми просто втомилися вести рахунки, але така ж ситуація постерігається й на периферії міста.
Вибірковим дальтонізмом страждають не лише пішоходи, а й водії авто. З десяток машин переїхали зебру у недозволений час, проте камері складніше зафіксувати рух «залізного коня».
«Сповіді» самогубців
Чому ви переходите дорогу, не дочекавшись зеленого світла?
«Та ну його чекати 80 секунд чи скільки там! Навіть у Києві стільки на переході стояти не доводиться! Як змінили розмітку – то тут дурдом що робиться. Півхвилини до зеленого – а машини всі стоять. А ми, студенти біжимо чи на пару, чи через дорогу щось друкувати – для чого стільки чекати без толку? Я не зовсім ідіот, щоб під колеса кидатися. Подивлюся вправо-вліво, якщо ніхто не їде, то йду на червоне»
«Я ж не під колеса! Я ж бачу! Я швидко!»
«Та тут ніби нема машин…»
«Я пішоход, і маю право! Хай шофери дивляться! Бо гасають як хочуть! Треба за ними дивитися, а не за пішоходами!»
«Та що, буду чекати? Машин нема, а та далеко – то іду.»
«А що, щось сталося? Я що, комусь заважаю? От якби щось сталося…»
«Так, поспішаю. І з дитиною. А що, з дитиною не можна поспішати? Відчепіться! Так, дитина знає, що на червоне не можна йти. Але вона сама не йде. Вона іде зі мною за руку, і я за неї відповідаю. А сама вона буде іти на зелений!»
Дивні, наївні, злочинно-легковажні пояснення.
«Пішохід або швидкий, або мертвий, – такою народною мудрістю поділився зі мною один знайомий. – Далі – це просто справа часу».
Р. S.: Скоро в Тернополі буде яскравий самобутній ярмарок, захоплюючий чемпіонат з водомоторного спорту, чудовий музичний фестиваль, неповторний квітковий годинник і ще багато цікавого. Але якщо поспішати просто зараз, можна запізнитися назавжди.