Танцює, лікує і рятує лікарню: як 28-річний головний лікар став зіркою соцмереж і змінює медицину Тернопільщини

Віктор Гунька у свої 28 років став керівником Залозецької районної лікарні. Цей молодий лідер руйнує стереотипи про «стару» державну медицину: він танцює кумедні ролики в соцмережах, збирає донати на ремонти та нове обладнання, а також продовжує лікувати пацієнтів як ЛОР-лікар. Його історія – це приклад того, як можна змінювати систему власними зусиллями, не чекаючи на «когось іншого».

Віктор Гунька часто чув від знайомих: «Хтось має прийти й зробити. Тоді стане краще», пише LB. Він вирішив не чекати цього «хтося», і став головним лікарем Залозецької районної лікарні у 28 років.

Він – керівник лікарні, який танцює кумедні відео в тіктоці та інстаграмі. Каже, саме ця медійність і відкритість дала йому і базу пацієнтів як лікарю, і допомагає збирати донати на покращення лікарні. Свою історію він розповів LB.ua.

Коли Віктору було чотири роки, він пообіцяв мамі, яка хворіла: «Я стану лікарем і вилікую тебе». Згодом у школі хлопець довго не міг вирішити, ким хоче стати. І батьки запропонували спробувати вступити у медколедж. Погодився і вступив до Чортківського медичного коледжу. До цього в родині ніхто не мав стосунку до медицини. Єдиною людиною, бодай наближеною до сфери, був дідусь-ветеринар.

У коледжі Віктор зрозумів, що медицина справді йому подобається. Відгукувалось і спілкуватися з людьми, і допомагати їм. Далі вступив у медичний виш. Але лікарем якої спеціалізації стати? Визначальним моментом стали власні проблеми зі здоров’ям: «В університеті загострилися проблеми з носом. Лікувався у шести лікарів у Тернополі, без результату. У підсумку зрозумів: доведеться самому стати ЛОР-лікарем».

У Києві його прооперували викладачі, після цього уперше відчув, що таке нормально дихати носом: «Я тоді вперше по-справжньому насолодився життям. І зрозумів, що обрав правильний шлях».

Зрозумів, чому так легко дісталася керівна посада

Ще під час навчання в університеті Віктор був переконаний: державна медицина — це завжди щось занедбане, старе й сумне. «А сучасність і комфорт, — згадує він свої тодішні думки, — можливі лише у приватних клініках».

Доля вміє жартувати. Адже після університету Віктор пішов на роботу саме в комунальну Залозецьку райлікарню: «Коли мене запросили, я навіть не одразу побачив повідомлення, — усміхається. — Відповів тільки через два тижні».

Вже через три місяці отримав неочікувану пропозицію — стати кандидатом на посаду головного лікаря. Конкурсу на посаду не було, селищний голова призначив Віктора керівником власним рішенням.

Люди вітали, а він не вірив у такий поворот долі. Колектив, згадує, зустрів з недовірою. Звикли до старих порядків, коли будь-яке «неправильне» слово могло завершитися звільненням. А він намагався прийти з іншим підходом: «По-людськи до людей — і вони відповідатимуть тим самим». Зневаги він не чув, але між рядків читалося: «Хто ти такий? Докажи, що можеш щось змінити». Авторитет доводилося заслуговувати крок за кроком.

Вже за перший місяць управління Віктор усвідомив: разом із посадою отримав колосальні проблеми. Першим серйозним викликом став штраф від Національної служби здоров’я через, як каже Віктор, прорахунки попереднього керівника — 350 тисяч гривень. Місячний фонд зарплати лікарні – близько мільйона.

«От тоді я зрозумів, чому так легко дісталася посада», — каже. Зібрав колектив і пояснив ситуацію: «Люди сказали: “Добре, ми готові певний час працювати без зарплати, аби зберегти лікарню”. Дехто 10 днів виходив на роботу за власний рахунок». Ця згуртованість стала переломним моментом. Віктор відчув, що разом вони здатні рухати лікарню вперед.

За реформою, держава платить медзакладам через НСЗУ не просто так, а за кількість наданих послуг пацієнтам. Чим більше послуг, чим складніші втручання, тим більше коштів отримує медзаклад. Аби держава бачила, кого і як лікують у медзакладах, дані вносять до електронної системи охорони здоров’я.

Віктор почав аналізувати співпрацю з НСЗУ і виявив, що лікарня втрачала величезні кошти, бо частина лікарів майже не вносила дані в електронну систему. Тобто хірург міг внести маніпуляцій на дві тисячі гривень на місяць, хоча реально робив набагато більше.

Першим рішенням Віктора було залучити молодих лікарів і навчити їх працювати з електронною системою. Спочатку було п’ятеро нових спеціалістів, за рік — понад десять. «Тепер кожен має свій ключ, веде пацієнтів, а наприкінці місяця ми аналізуємо результат. Це дисциплінує й напряму впливає на зарплату. Наприклад, якщо в пацієнта є серйозніша хвороба, за яку передбачена більша оплата, важливо виставити її правильно, а не як супутній діагноз. Ніби дрібниця, але від цього залежать кошти лікарні», — пояснює він. Як молодий управлінець, Віктор вважає НСЗУ у медреформі однією з найкращих речей, що сталися в Україні. Бо тепер є розуміння: скільки медпослуг зробив – стільки й заробив медзаклад. Болять йому ті ж речі, що й багатьом іншим медичним менеджерам в країні.

Віктор дивиться на свої цифри і бачить, що без підвищення тарифів з боку держави не зможе платити лікарям більше. «Умовно: я госпіталізую пацієнта з паратонзилярним абсцесом. Роблю розріз, дренування, призначаю антибіотики. За вимогами, ми маємо надати медикаментів мінімум на тисячу гривень. А компенсація від НСЗУ — 1600–2100 грн. Чистий дохід лікарні — 700–1100 грн. Із цих грошей ще треба оплатити роботу лікаря, медсестри, їжу пацієнта, комунальні витрати. Цифри не співвідносяться з собівартістю», — каже Гунька. Каже, що місцеві ради допомагають, але це крапля в морі: «Медицина не може коштувати 20 000 грн зарплати лікарю, якщо він отримує на руки лише 15 тисяч з копійками. Це не відповідає ні реальним витратам, ні здоровому глузду».

Виклик змін за реформою. Адже аби лікаря не втрачала коштів, лікарі мають правильно кодувати діагнози і свої втручання, а ще – знати нюанси. Наприклад, лікар поліклініки прийняв пацієнта, оглянув і вирішив госпіталізувати — тоді консультація окремо за оплату вже не рахується, хоча прийом був.

Україна взяла собі так звану британську модель, за якою в нас є єдиний платник – Національна служба здоров’я, яка ставить медзакладам вимоги та сплачує за послуги. На її політику впливають і МОЗ, і Мінфін, і уряд загалом. Віктор, як і багато його колег, замислюється. чи добре, коли є лише один такий монополіст в країні? Чи можуть бути й інші? Каже: «Якщо вони роблять помилки, у мене немає іншої альтернативи. Конкуренція породжує розвиток, а тут її немає».

Міністерство визнає, що лікарі перевантажені, але пропонує частину паперової роботи віддати медсестрам. Але ж медсестрам за це теж треба платити. Замкнене коло.

Віктор каже, що з медіа та соцмереж, комунікації держорганів пацієнти мають уявлення, що в комунальному закладі все має бути швидко і безкоштовно. Буває, що пацієнти вимагають КТ чи спірометрію зробити, бо десь їм так пообіцяли. Хоча за протоколами це не завжди показано конкретним людям. І коли лікар пояснює, що обстеження непотрібне, пацієнт думає: «Мене обманюють», і далі – скандал і проблеми для лікаря. «Я навіть телефонував на гарячу лінію НСЗУ, аби підтвердили мою правоту. І вони підтвердили! Але потім сказали: “Якщо пацієнт скандальний — спробуйте якось вирішити”. У результаті крайнім знову лишається лікар», — додає Віктор.  

Окрім всіх вищеперарахованих, майже зі старту на Віктора почали падати інші виклики. Він став керівником у серпні, а вже восени зіткнувся з проблемою опалення. У лікарні стоїть твердопаливний котел, і якщо бракує грошей на дрова, треба або шукати кошти, або люди замерзатимуть: «Здавалося б, такі речі мають працювати автоматично, як налагоджений механізм. А на практиці — то котел зламається, то дров нема, то інше питання “вилазить” зненацька».

Він сприймає роботу як власний невеликий проєкт. У приватній практиці, каже, можна заробити значно більше. Але тут з’явився шанс реалізувати те, що завжди хотів бачити у державній медицині.

Не люкс-рівень, але чисто

Перші ремонти у лікарні за нового керівництва робили власними силами. Віктор приходив до місцевих підприємців й агрофірм напряму й запитував: «Хочете підтримати лікарню?». Суми від них були невеликі, і з цього почалися перші ремонти.

Собівартість оновлення одного кабінету коливалася в межах 25–35 тисяч гривень: «Це не був люкс-рівень, але було чисто, акуратно й сучасно. Наприклад, фарбу для фасаду ми купили за 6 тисяч гривень і покрили перший поверх. Багато речей можна зробити дешевше й швидше, якщо не закладати схеми з “відкатами”. Якщо працювати чесно й по совісті, то навіть у державній лікарні можна створити квітучий сад».

Згодом Віктору порадили зробити банку для зборів. Так уже назбирали близько 38 тисяч гривень: «Я пообіцяв, що найбільший донор отримає подяку на табличці в лікарні — і ми це зробили. На ті гроші вдалося повністю відремонтувати один кабінет і частково ще один».

Далі понеслося: хтось оплатив меблі, хтось подарував картини, інші привозили будматеріали. Завдяки цьому собівартість ремонтів зменшувалася, і лікарня могла робити більше. Сьогодні до зборів долучаються українці з різних міст і навіть з-за кордону. «Нещодавно, — додає лікар, — колега з Тернополя скинув тисячу гривень, інша людина — три тисячі». У лікарні діє офіційний благодійний рахунок, і є звіти – фото, пояснення, куди пішли кошти.

Разом із командою вони роблять прості, але відчутні для пацієнтів зміни: встановили телевізор і музику для пацієнтів, оновили інтер’єр, створили більш привітну атмосферу: «Це дрібниці, які змінюють настрій людей. Найбільше подобається чути відгуки, що лікарня росте, стає сучаснішою. Адже ще вчора всі думали, що вона закриється, а сьогодні до нас навіть із інших міст приїжджають на обстеження. Це, мабуть, найкращий доказ того, що ми рухаємося у правильному напрямку».

У лікарні працює близько 90 людей. Тут можна отримати різну допомогу — від терапії до вузьких спеціалістів. Є ЕХО, УЗД, навіть лікарі з Інституту серця приїжджали консультувати. Для невеликої громади це досягнення: «До нас їдуть навіть з інших міст, бо тут швидко, комфортно й усе є. Коли наймаю молодих фахівців, потім чую від пацієнтів: “Які класні молоді лікарі! Як добре все пояснюють, які сучасні підходи застосовують”».

Віктор – не тільки управлінець, але й досі практикуючий оперуючий лікар. Каже, поєднувати виявилось нагабагто складніше, ніж він уявляв: «Через адміністративну роботу хірургія відійшла на другий план. Щоб не втратити навички, час від часу оперую в Києві з колегами. Та основний акцент зараз — менеджмент. У нас в команді немає такого, щоб доводилося кричати чи щось нав’язувати. Усе по суті. Я розумію їхні болі, вони мої. Ми знайшли гармонію: я стараюся задовольнити їхні потреби — наприклад, із чергуваннями чи робочими моментами. А вони відгукуються на мої прохання».

За танці в соцмережах донатять на лікарню — хіба це не круто?

Сторінки у соцмережах Віктор почав вести ще під час навчання в інституті. Бачив, як інші лікарі просувають себе через соцмережі, в них з’являлася база пацієнтів, яка їм довіряла. У нього вийшло зробити схоже.

Під час інтернатури в Києві TikTok «приводив» йому пацієнтів, формував довіру й впізнаваність. Тоді це стало його брендом, який зараз допомагає реалізовувати різні проєкти: «Завдяки цьому я можу, наприклад, збирати донати для лікарні. Якщо за танці в соцмережах хтось донатить для лікарні — хіба це не круто? Також популярність дає можливість не витрачатися на рекламу як ЛОР-лікарю: у мене достатньо пацієнтів. Фактично, після інтернатури жодного разу не купував рекламу — тільки власні соцмережі».

Каже, часом навіть у родині дивуються його соцмеражам. Але коли бачать, що це приносить результат і гроші, змінюють думку: