Українців, які впродовж останніх 10-15 років поїхали працювати за кордон, важко злічити. Далеко від дому, вони залишаються наодинці з проблемами і викликами чужої країни. В таких умовах важливо знайти земляків для спілкування і підтримки. Часто таким осередком стає церква.
Про те, як організовується духовне життя українців за кордоном розмовляю з отцем Віталієм Тарасенком, священиком з Тернополя, що вже понад 10 років є духовним наставником для вірян в італійській провінції Лігурія, Вільне життя плюс.
Священик виступає в ролі посередника між культурами та ментальностями
— Отче Віталію, розкажіть, як утворюється закордонна парафія, що для цього потрібно. І взагалі, чому її варто створювати?
— Люди, які ходили до церкви в Україні, виїхавши за кордон, розуміють, що без духовної підтримки їм буде дуже складно. Тому йдуть до церкви італійської. Але зазвичай не знаходять там тієї духовної опіки, яку мали вдома. Через чужу мову, інші обряди та звичаї вони стикаються з певними труднощами: не можуть повноцінно посповідатися, не розуміють повністю проповідь тощо. В таких випадках італійські священики й самі не знають, як поводитися. Наприклад, коли людина підходить до панотця, складає руки і нахиляє голову, просячи благословення, він може не зрозуміти і сприймати це як прохання милостині чи намагання потиснути йому руку. І таких випадків багато. На кошик з паскою італійський священик може подумати, що йому хочуть зробити подарунок.
Щоб не було таких непорозумінь, потрібно створювати окрему спільноту. Для цього люди об’єднуються й коли вже є стабільна група — звертаються з відповідним проханням до нашого апостольського візитатора в Римі. Капелан у таких випадках не може діяти сам, йому потрібна згода місцевого єпископа. Апостольський візитатор чи національний координатор контактують з місцевим єпископом, який і надає дозвіл.
— Як обирається священик для такої служби? Що важливо при такому виборі? Чи ваше навчання в Салезіанському університеті в Римі й відповідно знання мови і характеру Італії якось вплинули на місце праці?
— У церкви є місійний відділ, який за це відповідає. Історія ж зі мною була дуже простою. Я приїхав до Італії вчитися в докторантурі. Силою Божого провидіння приїхав до Генуї. Там був мій товариш, який погодився прийняти мене на час навчання. І так сталося, що в цьому місті якраз була група українців, що хотіла свого священика.
Справді, є певні вимоги щодо того, хто має приїхати і які має мати знання. Одна з вимог — це знання мови. Також обов’язковим є розуміння італійської ідентичності. Адже в нашому випадку капелан виступає ще й в ролі посередника між культурами, обрядами, ментальностями.
— З якими труднощами ви зустрічалися на початку вашої служби в Італії?
— Наведу простий приклад. Моя найперша служба Божа була майже монологом. Люди не знали, що треба робити, як поводитися і що відповідати. Вони мали дуже благі наміри, але водночас через незнання не були готові їх реалізовувати. Тому на початку мені довелося бути не так парохом, як місіонером.