36-річний Ростислав зі Львова із псевдо «Байкер» особистість цікава і непересічна – воював у Чечні, був автогонщиком та гасав зі швидкістю майже 300 кілометрів за годину, мандрував автостопом і так доїхав аж за 12 тисяч кілометрів від міста Лева та побував у російському Хабаровську, його стиль життя – байкерство, мотоциклом за два місяці об’їхав усю Україну.
Зараз чоловік проходить бойовий вишкіл у тренувальному таборі в Борщівці на Лановеччині, готується до поїздки з одним із добровольчих батальйонів в зону АТО.
Познайомилися ми з «Байкерм» випадково – його я зустріла у середмісті Збаража. Ростислав приходив у районний штаб національного спротиву до свого нового товариша Едуарда Стєпанова з яким познайомився у Борщівці. У цей день, як з’ясувалося, «Байкер» виписався зі Збаразької районної лікарні, де лікував гайморит. Каже, що збаразькі медики надали йому професійну допомогу і швидко поставили на ноги. Жартує, що лікували як «генерала» – у окремій палаті з душем та телевізором. Такому теплому прийому в місцевій лікарні завдячує голові райдержадміністрації Юрію Горайському, громадським активістам Володимиру Балдюку та Володимиру Хлєбову з якими доля звела на тренувальній базі у Борщівці на Лановеччині, пише Народне слово.
- Серед байкерів побутує думка, що чотири колеса возять тіло, а два – душу, – почав розповідь про себе львів’янин, – для мене байкерстов – не хобі, а стиль життя. Звідси і моє псевдо «Байкер». На своєму байку за два місяці я об’їхав всю Україну і ним в серпні вирушив у зону АТО, як волонтер. Довелося побувати на багатьох блокпостах, зокрема на блокпості батальйону «Прикарпаття» бійців якого нині обвинувачують у дезертирстві та покладають вину за «іловайський котел». Скажу, що ці хлопці, по суті, й воювати не мали чим. З важкого озброєння – один БРДМ та гранатомет. Зі сторони Росії бійців постійно поливали «гради», а з Тельманово накривали мінометним вогнем бойовики ДНР. А з амуніції і продуктів харчування у них було тільки те, що привозили волонтери. Разом з тим, наказу від керівництва генштабу стріляти чи відходити не було, бійці постійно ховалися від обстрілів у бліндажах. Від цієї безвиході й вирішили залишити позиції.
“Байкер” каже, що саме на одному із блокпостів градами було знищено його двоколісного друга разом зі всіма документами, а він навіть потрапив у полон до своїх. – Бійці батальйону «Дніпро» зустріли мене хлібом-сіллю і мішком на голові, подумавши, що я сепаратист, – розповідає «Байкер», – але згодом хлопці переконалися що я таки бандерівець. З розвідниками я поїхав у Новоазовськ. Разом із ними пощастило навіть упіймати чотирьох сепаратистів. Після цього приєднався до батальйону «Вінниця», який дислокувався у Новоазовську, але 23 серпня, коли сюди почали заходити російські війська мені порадили йти з міста передусім через те, що я західняк, і як піймають вороги, то буду для них справжнім подарунком і об’єктом особливо жорстоких знущань.
Командир батальйону «Вінниця» також порадив Ростиславу спочатку відновити згорілі документи, а тоді повертатися на передову. Добрі люди підказали де можна пройти бойовий вишкіл. Так «Байкер» опинився на Тернопільщині. Розповідає, що у Борщівці висококласні інструктори – колишні воїни-афганці. Тут вони вчать виживати в екстремальних умовах, орієнтуватися на місцевості. За словами Ростислава, такі вишколи важливі ще й тому, що тут можна відчути плече побратима, зрозуміти, хто надійний, а хто недуже. Буває, що чоловіки не витримують навантаження і через день-два тренувань їдуть додому. – Тяжко в навчанні – легко в бою, – переконаний «Байкер», – хтось витримує фізичні навантаження, готовий переборювати себе, в першу чергу психологічно, а для когось це важко і це можна зрозуміти. Головне в бою – вміти опанувати себе, подолати страх. Паніка – найголовніший ворог бійця. Хлопці мають бути готовими морально до жахіть війни і розуміти, що сьогодні ти спілкуєшся з побратимом, а завтра в окопі ти можеш «вмитися» його кров’ю. На жаль, не кожен здатний витримати психологічне навантаження війни, тому перш ніж прийняти рішення йти на передову, потрібно чітко усвідомити, що тебе там чекає.
Едуард Стєпанов, який потрапив у перший набір вишкольного табору і пробув у Борщівці два з половиною тижні каже, що 10 днів відведених для підготовки бійців трохи замало. Розповідає, що дізнався дуже багато нового і корисного, багато чому навчився. – Мені, як людині, яка не служила в армії, – розповідає Едуард, – було цікаво абсолютно все. Старші ж побратими, які проходили службу у війську, мали можливість пригадати вміння та навики. Зі Збаразького району спочатку було кілька чоловіків, але в результаті до кінця вишколу залишився я один. Підтримую сказане Ростиславом і теж вважаю, що вибір йти чи не йти на передову має бути виваженим і усвідомленим. Для мене це питання остаточно вирішене, я давно хочу бути поряд зі своїми товаришами на Сході країни, тому поїхав на вишкіл.
На фото: (з ліва на право) “Байкер” з побратимом зі Збаража Едуардом Стєпановим