Навіть у важкі повоєнні часи знаходили тернополяни час, аби відпочити та пройтися-побалакати, - інформує 20 хвилин.
— Улюбленими місцями прогулянок були Старий парк і, звісно, стометрівка — дільниця від теперішнього пам’ятника Стецькові до ЦУМу. Потім з’явився парк імені Шевченка, — розповідає краєзнавець Любомира Бойцун. — Перший радянський кінотеатр відкрили у “Перемозі” в 1950-му, а от кінотеатр імені Франка (тепер “Палац кіно” — прим. ред.) був до 1957 року театром. Адже того року відкрили сучасну будівлю драмтеатру.
До слова, на стометрівці тернопільські чоловіки охоче обговорювали результати футбольних матчів — їх спеціально вивішували. А ще там, у сквері, висів “баняк” — гучномовець.
Вистави тернополянам у післявоєнні часи демонстрували різні — і українську класику, і радянські. Були й дитячі п’єси.
— Ходили також у ресторани, але не масово. До кінця 40-х дуже поширеними були буфети, а вже потім почали з’являтися кафе, — продовжує пані Бойцун. — І всюди по місту розвозили льоди — морозиво. І то краще, ніж тепер. Продавали їх з андрутами, тобто з вафлями.
Морозиво пропонували просто на вулицях — ним, як і газованою водою, торгували з візків, що мали колеса, пригадує тернополянка.
Пішки ходив з Колодіївки у Тернопіль на кіно
— Тернопіль був для мене малого, як “Діснейленд” сьогодні для моїх внуків, — сміється 75-річний Любомир Протасевич. — Розваг тут було чимало.
Чоловік часто згадує, як їздив до Тернополя на “оглядини”. Він жив у селі Колодіївка Підволочиського району. За словами тернополянина, він так полюбив місто, що мріяв тут жити та працювати. Велику роль у цьому відіграло його захоплення парками та архітектурою міста, фільмами.
— Для мене Тернопіль був дивовижним містом. Я приїздив сюди, щоб покататися на потягу, адже мій дядько працював машиністом. А ще — сходити у кіно, полазити у військових машинах, які стояли у Старому парку, — пригадує чоловік.
У Тернопіль сільський хлопчина приїздив, щоб відпочити та набратися “культурного духу”.
— Я пішки з другом йшов із села до міста, щоб сходити до кінотеатру, подивитися виставу, — продовжує пан Любомир.
У той час працював у Тернополі всього один театр — на вул. Франка. Також там показували вистави театри, які приїздили із гастролями.
— Тоді сеанс у кінотеатрі коштував всього 30-50 копійок — задоволення не дороге. Тому йшли сім’ями. На вході, перед початком сеансу, грав оркестр. Хто хотів — танцював, — продовжує чоловік. — За день я встигав подивитися кіно, побувати в театрі та ще послухати концерт.
Місто приїжджим видавалося мало не курортним
Пан Протасевич старався потрапити на кожну культурну подію, яка відбувалася у Тернополі.
— Життя вирувало у кінотеатрі, парках та кафе. Для гостей Тернопіль був ледь не курортним містом. Часто мене запитували, коли ви працюєте, якщо постійно відпочиваєте, — сміється чоловік.
Тернополю пан Протасевич завдячує вибором професії — тут вирішив стати художником.
— Я придивлявся до афіш на вулицях, згодом ходив у музеї. Я дивувався, як так можна малювати, — зізнається він.
Згодом улюбленим місцем відпочинку чоловіка були парки.
— Спочатку Старий парк, а коли з’явився парк імені Шевченка, то ходили туди. Було весело, бо грала музика, працювали атракціони як для дорослих, так і для дітей, — пригадує співрозмовник.
У Старому парку і в парку ім. Шевченка були танцмайданчики.
У 1960-1970-х молодь відпочивала гуртом
Не відставала від своїх попередників у плані відпочинку і молодь 1960-1970-х рр.
— Це так видається, що молодь у 60-70-х просто марнувала час, бо тоді не було комп’ютерів і мобільних телефонів, — каже корінна тернополянка Мирослава Красій. — Просто розваги у нас були іншими. Причому ми, на відміну від нинішніх молодих людей, вміли відпочивати гуртом, спілкувалися не віртуально, а сам на сам.
Звісно, були у той час офіційні заходи. Їх організовувала тодішня влада або комсомольські організації. Однією з таких “розваг” вважали традиційні суботники.
— Їх обов’язково проводили у найбільші релігійні свята, — додає пенсіонерка. — Так, дерева у Комсомольському парку — тепер парку Національного відродження — ми садили завжди на Пасху.
Крім того, популярними в ті часи були танці. У місті, як пригадує жінка, працювали два відкритих майданчики — у парку Слави та ім. Шевченка. Вечірки з танцями влаштовували і в палацах культури. Наприклад, у “Будівельнику”, де тепер працює клуб “Лас-Вегас”.
— Популярними були пісні, які співали Муслім Магомаєв, Майя Кристалінська, — додає Мирослава Красій. — Звісно, слухали ми і “Смерічку”, і Софію Ротару та Назарія Яремчука. Дуже популярним свого часу було тріо Мариничів. Тоді магнітофони були громіздкими. Записи робили на плівкових “бабінах”. Дехто міг похвалитися піснями Елвіса Преслі, згодом — “Бітлз” і “АВВА”.
Розваг на кшталт “на каву”, як їх називають тепер, за Союзу майже не було. У ресторани — їх було всього три-чотири у місті — молоді люди ходили рідко. Навіть весілля, як каже жінка, переважно влаштовували у спеціальних наметах — брали їх напрокат у військових. Морозивом можна було посмакувати у кафе “Сніжинка”.
— На морозиво і звичайний коктейль, якщо не помиляюся, вистачало карбованця, — пригадує пані Красій. — Квитки до кінотеатру також коштували приблизно стільки ж, а дитячі — взагалі були по 10 копійок. Тому кавалер, який мав у кишені п’ять карбованців, міг вважати себе багатієм. Адже йому і на кіно, і на морозиво, і на квитки на танці цих грошей вистачало.
Крім того, улюбленим місцем відпочинку тернополян різного віку завжди був парк ім. Т. Шевченка і, відповідно, набережна Тернопільського — раніше Комсомольського — ставу. Можна було взяти човен напрокат і поплавати водоймою.
Зрештою, й наприкінці 80-х, як каже тернополянин Олексій Козак, сім’я із чотирьох осіб могла прекрасно відпочивати у місті протягом цілого дня.
— На все вистачало. Тепер же четверо людей у піцерії за один раз менше сотні не залишають, — каже чоловік.