Тернополянин: офіцер, командир, рятувальник, романтик і лицар

Зустріч з цим по-спортивному підтягнутим і незвично галантним чоловіком надовго залишиться в пам’яті. Він переконаний, що безвихідних ситуацій не буває. Він розповів нам про зомбі і демонів, чоловіка і жінку, боротьбу і байдужість, гармонію і самопожертву... А про те, що він нагороджений орденом Богдана Хмельницького, ми дізналися випадково.
При усій його скромності, спілкуючись з енергійним, ініціативним, дуже уважним і відповідальним тернополянином, співбесідники розуміють, що перед ними – людина неординарна. Саме тому ми вирішили познайомити з Олександром Павловичем Варакутою широкий загал тернополян. Родом Олександр Павлович з Луганщини. Саме туди переселили його батька, учасника Другої світової війни, під час проведення компаніі "Підйом Донбаса".

-Олександре Павловичу, ким були Ваші батьки?

- Батько після війни майже 40 років працював в освіті, (від вчителя географії до директора школи). Мама була медичної сестрою, але померла дуже рано, коли мені було близько семи років, тому я, наймолодший з дітей (ще є брат Олексей та сестра Людмила), виховувався переважно в діда Романа та бабці Марини, по татовій лінії. Вдячний своїм батькам та дідам з бабусями, які дали мені це життя за їх турботу та життєву науку. А ще дуже вдячний своїй вчительці початкових класів Вірі Семенівні Момот.

- Напевно, дитинство було не дуже райдужним. Про що Ви тоді мріяли?
- По-правді, було не до мрій. Працював токарем, був прикордонником в Туркменістані, з відзнакою закінчив Московське училище цивільної оборони СРСР. Служив у полку, де готували професійних рятувальників для тодішніх військ Цивільної оборони. Після навчання у військово-інженерній академії ім. В. В. Куйбишева в Москві в 1986 році був направлений в штаб цивільної оборони Тернопільської області.

- Відтоді Ви стали тернополянином. Очолювали штаб цивільної оборони міста Тернополя, приймали активну участь у створенні Національної гвардії України (НГУ), були заступником командира Львівського полку НГУ, камандували окремим батальоном спеціального призначення НГУ в Тернополі. Що було поштовхом такого кар’єрного росту?

- Вкарбувалася в пам’ять фраза викладача військової академії. Він казав: "Шановні, дивіться завжди на пару кроків вперед, і тоді вас чекає успіх!"

- Загалом Ви присвятили службі 31 рік. Вам доводилося працювати не лише на Україні, а й в Росіі, Білорусіі, Прибалтиці, на Кавказі. Були і в Чорнобилі…

- Чорнобильська катастрофа зачепила й мене. В 1986-1987 рр. виконував обовязки по ліквідації наслідків цієї страшної катастрофи. Є памятка цьому і в Тернополі. Інформаційне табло, де можна дізнатися, який рівень радіаційного фону в Тернополі, змонтоване за ініціативи та при активній участі штабу цивільної оборони міста, який мені в той час довелося очолювати. Люди мало що знали про радіацію, була дуже сильна радіофобія. І для того, щоби якось зменшити ці страхи ми вийшли з ініціативою, разом з ВПКТІ "Світло", (був такий інститут при "Ватрі"), щоб інформувати населення міста про рівень радіаційного фону влаштувати таке табло. І таке табло, перше в Україні, було змонтоване на нашому універмазі, де люди можуть спостерігати, який саме в даний момент рівень радіаційного фону. Дуже приємно що воно працює і нині.

- Адресами вашої служби були Придністров’я під час конфлікту, Закарпаття після повеней... Ви нагороджені багатьма відзнаками, в тому числі орденом Богдана Хмельницького. Напевно, були якісь незвичайні ситуації, про які можна розповісти, не видаючи військових таємниць?

- Під час служби моя рота була задіяна під час великих міжнародних навчаннях з цивільної оборони. Гримери з Харківського театру гримували моїх бійців-статистів під поранених та вбитих після ядерного вибуху. Вони це так професійно зробили, що санітарні дружиниці, які повинні були надавати їм допомогу, по задуму навчання, самі втрачали свідомість і потребували допомоги!

- А яке у Вас хобі?

Я б сказав так: моя робота - це моє найкраще хоббі. Зараз викладаю в педагогічному університеті. На роботу їду з великим задоволенням, вона прекрасно впливає на моє життя! Мені подобається працювати з молоддю, особливо з тією, яка активна та працьовита. Ми разом зі студентами оволодіваємо знаннями і навичками. Я більше маю досвіду у безпековій сфері і ділюся з ними цим досвідом. Моє завдання - допомогти студентам вміло та безпечно застосвувати їх в житті. В університеті ми маємо можливість самовдосконалюватися разом зі студентами.
Працюю в прекрасному колективі - на кафедрі фізичної реабілітації і валеології, де стосунки склалися ще з часів роботи професора Алли Миколаївни Олійник. Прекрасної душі людина! Ці традиції підтримуються і понині.

- Над чим Ви зараз працюєте?

- Над вдосконаленням інтегрованого курсу «Безпека життєдіяльності», що включає три розділи: безпека життєдіяльності, охорона праці, цивільний захист. Вже розроблений компакт-диск, інформаційно-ілюстративного забезпечення інтегрованого курсу БЖД, запроваджуються елементи дистанційного навчання…

- Дехто легковажно вважає ці поняття другорядними - безпека життєдіяльності, охорона здоров’я… А Ви переконуєте молодь, що здоров’я – найголовніше?

- Так! Здоров’я - то найцінніший скарб людини, його треба берегти, однозначно! А життя - це постійна боротьба. І життя тоді гармонійне, коли є здоров’я. Немає здоровя - немає життя! Але це не вирок, треба постійно боротися за своє здоров’я.

- Тим не менше, в житті ми спостерігаємо і суїцид…
- Немає виправдовування цьому явищу! Це прояв слабкості духа. На жаль, це явище набуло поширення. І знову таки вина лежить на нашому суспільстві. Воно хворе і потребує видужування. Як вилікувати наше суспільство? Працею і тільки працею над собою! Кожен повинен починати з себе. Вдосконалювати себе і робити навколо себе здорове середовище. Зараз в молодого покоління вже є відчуття цього ЕГО. В нашому суспільстві грядуть великі переміни, я вірю в це!

Далі буде.
(Продовження тут http://www.0352.com.ua/article/60937 )