Молода мама Світлана ПУШКАР, за професією психотерапевт, тому виховує свою дитину за правилами сучасного світу та оминає застарілих шаблонів. Про це вона написала на сайті pro.te.ua.
«Я не забороняю сину нічого. Але уважно дивлюся, куди йде. Стежу, щоб задовольняв інтерес і, водночас, був у безпеці. Фраза «Не можна» мені не підходить, «ні» — не конструктивне.
Звернула увагу, що відповідаю йому в пікові моменти — саме ті слова злітають з мого язика першими. Малюк мчить в небезпеку, треба реагувати швидко, іноді летіти самій, щоб випередити. Тоді в голові зринає, як колись говорили зі мною. Здавалося б, була мала, а так міцно засвоїла. Пора шукати нові форми, старі своє віджили, відпрацювали.
Я побачила, що витрачаю немалих зусиль, щоб говорити з сином інакше. При чому, в критичний час мене накривають непрості емоції — я дратуюся, злюся, спалахую. Чого лише вартує зібрати свої думки в пристойну форму (часто там міцні словечки, ні одного — педагогічного), видихнути напругу, присісти, зловити прудкий дитячий погляд, пояснити, що поруч небезпека. І так сотню разів на день.
Від усього, що може зашкодити, застерігаю, натомість шукаю з ним щось цікаве інше. З часом дитина засвоїть поняття про небезпечне, остерігатиметься сам. Але зараз потіти доводиться мені та так, щоб і син почув, і самій залишитися задоволеною. А вимоги до себе в мене високі.
У моєму дитинстві було по-іншому: нічого не можна, все заборонено. Того, що можна — не озвучували, інструкції не було. Батьки були зайняті чим виорати город, нагодувати дітей і худобу. На відстані дорослі кричали нам «не можна», «ні», «куди лізеш» — то був увесь контакт.
Спробами і помилками перевіряла світ сама. Після отриманих уроків, зламаних об чоло граблів, тонула в соромі, вині та незрозумілості світу. Тому я з сином інакше».
