Лікарі махнули рукою на хворого, а тернопільський бджоляр довірився Богові і бджолам і… людина одужала (фото)

Бувають зустрічі у житті, які згадуєш ще дуже довго та дякуєш Богу, що Він дав можливість познайомитися з цікавою людиною. Про це я подумала, коли зустрілась Омеляном Мандзюком – відомим тернопільським бджолярем, який недавно святкував 70-річчя, 50-ліття праці з бджолами та 60 років трудового стажу. І всі ювілеї… в один день!

Омелян Мирославович, як і його бджоли, ніколи не сидів на місці, усе життя трудився, не покладаючи рук. Мій трудовий стаж почався ще у десять років. Я, і ще кілька хлопчаків, працювали у позаурочний час в колгоспі: ходили з рушницями кукурудзяними полями та відстрілювали ворон. Коли закінчив школу, вступив до Львівського автодорожнього технікуму. Згодом пішов працювати у Тернопільський відділок Львівської залізниці. Пропрацював там 30 років водієм вантажного автомобіля. А бджільництвом захопився у 20-річному віці, коли на день народження дід Макар подарував мені вулика. Відтоді уже не можу розлучитися зі своїми трудівницями, - сказав усміхаючись бджоляр.

Омелян Мирославович може годинами розповідати про життя бджіл.

– Я перечитав чимало спеціальної літератури, вчився доглядати за пасікою за різними методиками, але згодом зрозумів, що те, про що пишуть, і те, що є насправді, – дуже відрізняється. Тоді почав доглядати за пасікою, опираючись на свій досвід та інтуїцію. Зрештою, навчився з бджолами розмовляти, тому вони самі все, що треба, підказують.

Омелян Мирославович дуже шанобливо ставиться до своїх бджілок-трудівниць і рятівниць. Він розповів, як вони допомогли йому одужати.

– кілька років тому я отримав травму хребта. Були паралізовані ноги і руки. Лікарі сповістили рідним, що жити залишилось менше місяця. Я ж не здавався, молився, просив Бога дати ще хоча б трішки побути біля своїх трудівниць. Тоді мені трапилась стаття в журналі «Наше наследие», в якій йшлося про те, що в Росії, у лісі на пасіці є церква-вулик. Мене дуже зацікавив такий задум і я пообіцяв Богові, що якщо вийду з цього важкого стану, то зроблю і собі таку.

Бог почув молитви чоловіка і дозволив йому жити та возвеличувати бджілку-трудівницю. Відтак пан Омелян зробив першу церкву-вулик, згодом другу та ще кілька, пише газета Свобода. Друзі просили продати їм ці неперевершені шедеври, проте чоловік не погоджувався, а ось віддати, подарувати – це з радістю!

Згодом у чоловіка народилася ідея зробити велику церкву-вулик. Нині хтось називає цю дерев’яну споруду бджолиною банею, хтось особистим кабінетом бджоляра.

– Там є два лежаки і стіл. Лежаки розміщені на бджолиних вуликах. Влітку я сплю тільки там. І друзі приходять, щоб оздоровитися.

За словами чоловіка, бджоли зміцнюють імунну систему, додають сил.

– Я не лікар, не знахар і нічого не можу вилікувати самотужки. Проте був випадок, коли лікарі на хворого махнули рукою, а я, довірившись Богові і бджолам, взяв на себе відповідальність - і людина одужала.

Сьогодні на пасіці пана Омеляна живуть 100 сімей. Разом із дружиною Вірою працюють, не покладаючи рук, щоб кожній бджілці було добре і щоб меду було багато. Більше того, він навчився розпізнавати «характери» своїх невтомних трудівниць та визначати за їх поведінкою погоду.

– Вивчаючи упродовж багатьох років життя бджіл, розробив свою систему вуликів та дослідив за яких умов в одному вулику можуть зжитися дві матки. Сьогодні маю кілька таких вуликів. Також можу похвалитися, що мої бджілки дуже спокійні. Лінивих і агресивних я навчився «відсівати». Наприклад, на ювілеї у нас гостювали майже чотири десятка людей але нікого бджоли не вжалили. Також вони точніше від гідрометеоцентру передбачають погоду. Якщо завтра буде дощ, то трудяться до пізнього вечора, бо хтозна коли можна буде ще пилку назбирати, якщо ж гарна погода – то після обіду відпочивають.

Господар пасіки зауважив, що у кожному вулику живуть по 50-60 тисяч бджіл. Це справжні бджолині містечка, жителі яких добре знають один одного, адже не допускають чужинців на свою території.

– У кожному вулику є так званий сторож, який стежить, щоб жодна чужа бджола туди не потрапила. Проте бувають випадки, коли гостей впускають але лише із подарунками, головне, щоб не пусті були.

Омелян Мирославович розповідає про своїх «коліжанок» з особливою любов’ю та зауважує: «Якби люди були такі ж працьовиті, добрі та здібні, то і життя наше було б солодким, наче мед».