Як чоловік на інвалідному візку долає десятки кілометрів жахливих доріг Тернопільщини? (фото)

— Чим рідше інваліди виходять на вулицю, тим менше проблем у влади — такі українські реалії, — констатує 26-річний Іван Космина, який через нещасний випадок три роки прикутий до інвалідного візка.

Та хлопець не з тих, хто здається, приречено стиснувши світ у чотирьох стінах. Попри усі труднощі, адже у нього зовсім нерухомі ноги — без сторонньої допомоги не може навіть сісти у візок, щоденно виходить поміж люди: їздить подвір’ям, а ще часто долає п’ять кілометрів з рідного села Вільхівчик Гусятинського району до райцентру і п’ять — назад. Пересуватися нашими розбитими дорогами — непросте випробування для людей з обмеженими можливостями, а ось потрапити в магазин, державну установу, а тим паче в транспорт — майже нереально. Іван провів експеримент: спробував на інвалідному візку заїхати в головні установи Гусятина. Про те, чи всі двері відчинені для інвалідів, розповів “Новій Тернопільській газеті”.

— Ще в будинок культури, держадміністрацію так-сяк можна заїхати по пандусах, а ось до лікарні, прокуратури, міліції, соціальної служби не потрапити — височенні сходи, бордюри, — каже хлопець. — Я неодноразово звертався до районного керівництва з проханням облаштувати під’їзди для інвалідів, але результату мало. Але ж, згідно з Міжнародною конвенцією про права інвалідів, обмеження життєдіяльності неповносправних осіб є дискримінацією. Якось на одне зі свят я не міг потрапити на стадіон, дочекався, коли проходитимуть чиновники, і ще раз нагадав про проблему. “Ми почали встановлювати кнопки на банках..,” — виправдовувалися. “По свою мізерну пенсію до банку не їду”, — відповів я. Щоправда, за кілька днів біля стадіону зробили пандус, але такий, що можна розбитись. На жаль, більшість пандусів — це радше декорації: обкладені гарною плиткою, але незручні, без поручнів. Ніхто не радиться з інвалідами, якими мали б бути пандуси — подолати підвищення під кутом 30 градусів ще можна, але ж не двометрове майже під прямим кутом.

А щоб Іван потрапив до машини швидкої допомоги, водій щоразу пристосовує підручний “пандус” зі… старих дверей. Чимало незручностей доводиться долати хлопцеві навіть попри те, що переміщається на “активці” — фірмовому інвалідному візку німецького виробництва, а що казати, якби їхав на звичайному.

— Не можу дивитися на тебе у цьому “танку”, — так казав про мій перший кімнатний візок тренер під час табору для неповносправних у Євпаторії, — згадує хлопець. — Коли згодом пересів у “активку”, зрозумів, у чому річ.

Довкола себе Іван згуртував місцевих школярів, заснувавши спортивно-оздоровчий рух “Viktoria” — молодь за здоровий спосіб життя”. Хлопці і дівчата облаштували спортивний майданчик, поле для бадмінтону, нині там проводять дозвілля.

— Свого часу я закінчив фізкультурний факультет Прикарпатського університету, спорт для мене є невід’ємною часткою повсякдення, хочу це прищепити й молоді,— каже Іван. — Я не тренер, бо не можу показати вправ, зате пояснюю і переконую, чому важливо дбати про здоров’я.

Мимоволі хлопець повертається до свого сумного досвіду. Влітку 2010-го стрибнув у став, вдарився об дно і зламав хребет…

— Тоді я працював на будовах поблизу Києва, спекотної днини вирішив скупатися, через молодечу нерозважливість отримав серйозну травму, — згадує. — Лікарі сказали мамі: “Можете забирати сина, ми нічого не в силі зробити”. Мабуть, наперекір вироку й борюся. Майже рік зовсім не відчував рук та ніг, міг лише говорити. Було дуже важко психологічно, але з часом навчився їсти, пристосувався з паличкою в зубах управляти комп’ютером, набирати на мобільному. У мене спортивний дух, тому ніколи не здамся!

Стадіон.

 "Диво"-пандус

Податкова.

Поліклініка.

Прокуратура.

Райвідділ міліції.

Соцзахист.