Боєць з Тернопільщини після Дебальцевського котла: «Мене просто тягне туди, до побратимів…»

Так каже 42-річний теребовлянець, бувалий боєць АТО, капітан запасу Сергій Вознюк, якого після контузії ІІ-го ступеня, отриманої під час виходу із Дебальцевського котла, комісували. Тяжко йому без бійців свого підрозділу, всі постійно стоять перед очима: і живі, і мертві, і скалічені війною…

Російські козаки претендують на частину України

У 1994 році Сергій закінчив Одеський інститут сухопутних військ і в подальшому служив командиром взводу, роти, начальником штабу батальйону в той час 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної дивізії. В 2002 році, у зв’язку з масштабним скороченням армії, пішов у відставку. Після війська працював 10 років на підприємстві «Теребовлягаз», згодом подався на заробітки в Прибалтику. Аж тут розпочався Майдан, повернувся додому і відразу туди – виборювати правду й честь людську, пише "Номер один".

– Коли розпочалася війна, - каже Сергій Вознюк, - я півроку не міг збагнути, чому так є. Наші війська тоді наступали, звільняли… Коли дізнався, що в Луганському аеропорту загинули двоє моїх колишніх командирів взводів, з яким ми разом служили на Закарпатті, я страшно переживав, навіть плакав. Нарешті збагнув: я там повинен бути будь-що. І в серпні 2014 року під час ІІІ-ої хвилі мобілізації пішов добровільно до райвійськкомату.

Далі Сергій пройшов навчання на Закарпатському полігоні біля Ужгорода і 3 вересня – зона АТО: Слов’янськ, Попасна, Мирна Долина під Лисичанськом, Тошківка, Дебальцеве і Троїцьке. Під Дебальцеве, розповідає капітан, вони прийшли, коли вже був котел. Пізніше командира Сергієвої128-ї гірсько-піхотної бригади, полковника Сергія Шептало, було нагороджено «Героєм України» за вдалий вихід із котла, збережений особовий склад та техніку.

– Що б не повідомляли у той час усі наші ЗМІ, - розповідає Сергій, - про плановий відхід, його як такого не було. Якби не особисте рішення нашого комбрига, напевно, всю бригаду би побили. У той час наша бригада займала простір від Дебальцевого до Попасної і в найбільш критичний момент комбриг віддав на свій страх і ризик наказ про відхід. Пам’ятаю, що найважчим був останній тиждень перед відходом. Тоді з ворожого боку прилітала і вибухала різна непотріб смертоносна. А наказ зверху - спостерігати і не відповідати, але ми по можливості таки давали відсіч сепаратистам. Навпроти нас, у с. Калинівка, стояли ворожі «казаки», а ми у с. Троїцьке.

Через три дні після перших Мінських угод до українців на перемовини прийшов козачий отаман.

– Ми з ним зустрілися на нейтральній території, – пригадує Сергій Вознюк. –Дивним було те, що його зовнішній вигляд точно був таким, як показують у кінофільмах, - яскравий, мов папуга. Ось яка розмова відбулася між нами: Отаман: – «Не стріляйте по нас». – Я йому: «Та ви ж перші лупите, а ми лише у відповідь. І ще, а чому то ви поховалися серед будівель мирних жителів? Ми ось стоїмо поза селом. Через нашу позицію проходила дорога між селами і люди їздили туди-сюди так, що і без розвідки ми і вони знали все одне про одного». Далі я йому нагадав про порядність і офіцерську честь, адже він був підполковником і навіть служив в українській армії десь під Одесою, це за його словами. Але він сказав наступне: «Чому ви сюди прийшли?» – Я йому: «Як чому? Це ж наші, українські землі». – А він: «Ні, не ваші, а наші». – Далі він пояснював, що їм, місцевим козакам, байдуже до ДНР і ЛНР, до Росії, вони вважають, що то їх земля і хочуть самі на ній правити, зробити свою державу. Це приблизно район Попасна – Лисичанськ – Сєверодонецьк – Краматорськ – Артемівськ. Я його й питаю: А яким чином і завдяки чому ви будете жити у своїй державі? Добре, залишилося ще на цій території декілька металургійних заводів, нафтопереробна база, а шахт жодної. Чи, може, підете у рабство до Ахметова? Он його діти за кордоном вчаться, а твоя дочка закінчить школу (бо цей козак показував мені навіть своє сімейне фото та розповідав про дочку) ніким не признаної держави і куди піде?» - На це козак нічого не зміг відповісти. Дивно було, що він та йому подібні - дорослі люди, а розуму не мають, не розрізняють, що добре, а що погано, от тому їх і всі дурять. Ще козак в кінці казав таке: «Давайте хоч 10 діб не будемо стріляти?» – Я йому: «Та ми ж стріляємо лише у відповідь вам, ми вже про це говорили. Краще б ти, козаче, свій підрозділ вивів із села задля безпеки мирних людей. Та не було більше з ним про що говорити, так і розійшлися.

Догана за врятовані життя

А ще капітан розповів одну військову бувальщину, як він виходив із котла й отримав контузію. Підрозділ Сергія був у секторі «С», сам він командир 1-го взводу, в підпорядкуванні мав 30 вояків. У той час сепаратисти стояли десь за 2,5 км. Їх видно було через бінокль і танкові дальноміри. Сепаратисти стали розвертати свій мінометний розрахунок і за деякий час почали стріляти по 2-му взводу. Сергію важко було спокійно спостерігати таку картину, коли гинуть солдати, а ворогові не відповідають. Тож він звернувся до танкістів, але у них командування було своє. Танкісти відмовилися, хоч як Сергій не доводив, що ворогів можна знищити одним залпом. Тоді Сергій пішов на хитрість і своєму командиру по радіостанції повідомив, що це стріляють по його взводу. Той відразу віддав наказ «Вогонь!», завдяки чому і було знищено ворожих мінометників. Та через 4-5 діб начальник штабу батальйону повідомляє, що до Сергія їде контррозвідка розбиратися з тим інцидентом. Вони дорікали капітану, що він не виконує наказу Головнокомандуючого згідно з Мінськими домовленостями і т.п. У результаті Сергій писав пояснення й отримав догану. Але в душі воїн себе тішив тим,  скільки ж солдатів він врятував того разу.

При виході із Дебальцевського котла вся бригада пішла, а батальйон Сергія залишився для прикриття її відходу. Та згодом, за словами капітана, про них усі забули і перед ними постало завдання вибиратися самим. Це при тому, що всі поля навколо були заміновані, зв’язку не було, координація дій відсутня, а бригада вже в Артемівську. Тож батальйон виходив самотужки, йшли вдень і вночі. Несправну техніку підірвали (було 10 «бешок», так називає Сергій БМП-2, з яких три робочі), подалися на трьох машинах у три різні напрямки: на Попасну, на Лисичанськ і на Артемівськ. Прикомандировані танкісти також пішли скоріше. Проте один їхній танк згорів від прямого попадання. Сергій каже, що дірка в 32,5 мм у лобовій броні була, ніби хто автогеном пропалив, така броня з акумулятивним захистом витримує легко 122 мм калібри, а тут… Від водія-механіка не залишилося навіть кісточок, весь екіпаж загинув миттєво.

Не може воїн не згадати із вдячністю і роботу волонтерів - як місцевих, так і земляків, які утримували й утримують всю українську армію. Найбільше він запам’ятав теребовлянця Михайла Самця і тернополянина Антона Думського.

На закінчення з неохотою та скупо Сергій поділився про те, як отримав контузію: «Коли навколо постійно гуркоче, свистить, шипить і підривається, звикаєш до того і тишина здається дивною. Перед тим, як снаряд розривається, він летить і свистить, отож є 3-4 секунди, щоб сховатися. Того разу я пішов заводити генератор у бліндаж. А тут ворожий обстріл, свистить-гуде у повітрі. Я сховався, гупнуло метрів за 10-ть. Піднявся, знову свистить, бігом до бліндажу, де там, не встиг. Друга міна вибухнула майже поруч, оглух, носом пішла кров… А далі -лікування в Артемівську, в Харківському госпіталі, потім - у Хмельницькому, а пізніше доправили бортом до Києва. Після лікування прийшли документи і мене комісували…»

Сергій Вознюк розповідає, що десь три тижні тому він їздив із теребовлянськими волонтерами на передову і там завітав до свого підрозділу, обійняв побратимів. Із хвилюванням каже, що хоче до них, тягне його просто туди, на передову…