«Вирішили, що треба їхати на Схід самим»: тернопільські волонтери вже більше року збирають допомогу для бійців АТО

Фактично з грудня 2013 року волонтерство стало одним з найвизначніших суспільних явищ у Тернополі та й в Україні в цілому. На жаль, українська влада не спромоглась гідно та в повній мірі відповісти на численні виклики, що перед нею постали. І тоді на потреби суспільства відреагували волонтери, які дуже часто замінювали собою державу або підставляли плече там, де виникає найбільша потреба.

Так уже понад рік у Тернополі діє Логістичний центр допомоги АТО, що об’єднав у собі доволі різних людей за родом діяльності, інтересами, але з одною метою – допомогти. Комусь, можливо, здається, що це так просто – передати на передову пачку гречки. Ба ні! Це клопітка робота, яка часто-густо потребує більше часу, аніж буденне життя. «Номер один» вирішив свого роду змінити професію і провести один день із волонтерами Логістичного центру.

День починається не з кави

Робочий день волонтера Логістичного центру розпочинається о 10:00. На зміну виходять по двоє. Навіть мають спеціальний графік чергувань. Наша зустріч припала на волонтерів Назара Хамуляка та Любу Вовк. Спочатку зацікавлює навіть не специфіка роботи, як сам склад. У доволі невеликому приміщенні, що, до речі, знаходиться на вул. Збаразькій, можна віднайти все: від тушонки до м’яких іграшок, від бронежилетів до шкарпеток. Загалом усе, що поки не потрапило в зону АТО і чекає свого часу. Хоча, за словами волонтерів, раніше склад виглядав геть по-іншому. Пакунки, приміром з макаронами чи гречкою, дотягувались до стелі. Ніде було «впасти». Зараз же люди допомагають значно менше. Коли заварилася вранішня кава, пити її було уже нікому. Позаяк на склад почали сходитися люди і просити про допомогу. Хтось - берці, хтось - нову форму, а хтось - навіть і антибіотики.

– Де ж я поділа довідку?Так мене схопив радикуліт. Зараз-зараз я знайду її, – говорить Софія Чумак, що прийшла передати посилку сину з 128-ої бригади.

До речі, про довідку. Вона є необхідним атрибутом, якщо ви хочете отримати допомогу в Логістичному центрі. Мова йде про будь-який документ, що засвідчує те, що ви дійсно є військовим і несете службу в АТО. Не обов’язково, щоб військовий особисто приходив, наприклад, за каскою. Це можуть зробити і його рідні, але довідка має бути.

Пані Софія каже, що через волонтерів відправляє сину допомогу не вперше. Правда, не все може придбати. Таку річ, як берці чи медикаменти, волонтери допакували мамі самі, бо воїн цього потребував.

Починати було важко

– Це ви зараз бачите, що все більш-менш налагоджено і робота організована. Але спочатку нам було дуже важко, бо до цього ми ніколи нічим подібним не займалися. Кожен з нас має свою професію. Ми не знали, як все це пакувати, як відправляти, розвозити. Спочатку взагалі брали великий ящик і складали туди, наприклад, порошки, трішки рису, гречки. Це була свого роду посилка на один бліндаж чи пост. Пересилали і великими машинами (20-тонниками) в Харків на склад, звідти волонтери все це розвозили по пунктах призначення. Згодом побачили, що ця система не дуже добра, бо ми не можемо контролювати, чи та пачка гречки потрапила саме до тих бійців. Тому вирішили, що треба їхати на Схід самим, але вже «бусом», який міг би заїхати на передову, – розповідає Любов Вовк.

За її словами, був період дуже великого напливу людей. Волонтери просто не встигали. Тоді ще акти про видачу чи прийом вони робили у «Ворді», що займало дуже багато часу. Потім одна з громадських організацій зробила їм окрему програму, яка дозволяє економити час.

– Розпочинав роботу наш Логістичний центру в складі семи громадських організацій, які входили в об’єднання «Ядро». Ми робили чергування по тижнях. Потім відкрили ще один склад, а згодом взагалі розділилися, бо вирішили, що Логістичний центр – це не є громадська організація і має діяти самостійно, – каже Назар Хамуляк.

На початках волонтери зіткнулись ще й із незнанням. До цього ніхто з них не мав справи з воєнними діями і,тим паче, де можна купити каску дешевше, якої вона має бути якості. Все це вони вивчали «на собі».

– Зараз ми вже знаємо, що у військовій частині зобов’язані видати той же «бронік». І якщо до нас приходить мама і плаче, що в сина нема «чогось там», а ми знаємо, що це мають видати, питаємо, чому нема. Зв’язуємось із командуванням. Ми не просто тут сидимо, щоб видати людині щось і спекатись. Намагаємось їх постійно підтримувати і тримати зв'язок, – зазначає Люба Вовк.

Важко було, за словами волонтерів, коли приходили батьки і плакали, бо сина чи чоловіка забирають на Схід. Тому доводилось трішки «підробляти» психологами і заспокоювати людей.

– Було й таке, що приходили бійці і щось від нас вимагали. Мовляв, мені «отого й того, бо я крутий боєць». Буває таке, що приходить хлопець і соромиться попросити, але дійсно чогось потребує. Тобто дійсно приходять різні люди. Але ми змушені у всіх просити документи, навіть якщо приходить якийсь «крутий» боєць. Без цього не маємо права нічого видати. Траплялося таке, що казали, мовляв, ми займаємось бюрократією. Але має бути акт видачі, бо такі от ми завели собі правила і бачимо, що це дуже добре. Не раз чули і бачили випадки шахрайства, коли люди називають себе військовими, щось беруть, а потім десь продають. У нас, правда, ще таких випадків не було, щоб десь свої берці чи форму бачили на ринку, але чули від інших волонтерів, що таке є, тому вимагаємо від усіх документів. Не просто паспорт, а таких, що підтверджують, що вони були в АТО, – продовжує розмову Люба Вовк.

Акт 2141                     

Просто покласти на стіл Логістичного центру пачку кави чи чаю ти не можеш. Твою допомогу обов’язково задокументують і видадуть акт прийому з печаткою. Так волонтери підтримують порядок на складі і гарантують чесність у власних діях. Більше того, у кожній кімнаті знаходиться камера спостереження, що знижує бажання недобродушних людей нажитися на благій справі.

До речі, завдяки документації, яку веде Логістичний центр, можна дізнатися, скільком людям волонтери вже допомогли. Так у день наших відвідин було видано Акт №2141. Тобто понад дві тисячі осіб за рік отримали допомогу від волонтерів, хоча це звучить доволі скептично. Адже на один акт може йти допомога кільком людям, а то й батальйону в цілому.

– Важко сказати, скільком людям реально допомогли. Бо буває, хлопців приходять до нас двічі чи тричі.  А є такі, що один раз допомагали. От актів прийому значно більше – вже 5919. Але знову ж таки хтось принесе пачку кави, а хтось генератор, тому якось усе це узагальнювати важко, – каже Назар Хамуляк.

Мозок постійно цим живе

На дверях Логістичного висить свого роду звіт, де вказано, якому батальйону чи то бригаді допомагали волонтери. Щоправда, звіт лише за три місяці роботи, далі, кажуть, немає сенсу це робити, бо вже й не згадаєш усіх, кому допомагали. Тим паче, що допомагають волонтери не лише тернополянам. Немає такого: «А, ти з Львівщини, то йди собі». Хоча інші волонтери кажуть, що так роблять.

– Це як життя, розумієш? От сьогодні у Богдана (одного з волонтерів) не його зміна, а він прийшов, бо без цього просто не може. Він тим живе, переживає. Це не робота – ні. Це, скоріше, велика відповідальність. Бувало, що всі тут пересваримось, бо ж геть різні люди. У кожного свій стиль життя, свій характер. До цього ми фактично не зналися. Можливо, не раз виникала думка, мовляв, усе, кидаю і йду. Але як ти підеш? – каже Люба Вовк.

На думку наших журналістів, мабуть, найважче в роботі волонтера – це втрата знайомих чи друзів на війні. Люба каже, що старається не запам’ятовувати бійців, бо дуже боляче, коли щось трапляється погане. А от волонтерка Логістичного Христя знає їх усіх поіменно, в кого які песики, сестри чи брати.

– Робота – це зранку до вечора. Відпрацював і пішов займатися сім’єю. А тут мозок постійно цим живе. Вихідний ти чи ні. За роботу ти знаєш, що щось отримуєш, а тут достатньо лише «дякую». Буває, правда, що бійці нам квіти приносили, одного разу подарували мед. Але, крім «дякую», нам нічого не треба. Насправді приємно, коли ти щось привозиш бійцям і бачиш, що воно їм дійсно необхідне, – каже волонтер Богдан.

Попри скромність і небажання отримувати щось взамін, Логістичний центр, як новорічна ялинка, встелений подяками та грамотами з різних куточків України. Правда, самі волонтери цим не дуже пишаються. Кажуть, що це формальність, аби інші подивилися, що робота ведеться.

Куди подівся час?

За день, проведений із волонтерами Логістичного центру, наші журналісти навіть не помітили, куди зникає час. Бо поза короткими розмовами ми то пакували передачі на Схід, то розкладали футболки, які днями закупили, то шукали антибіотики, то формували список необхідних речей для поїздки на Схід. Загалом робота ніби й не клопітка, але постійна, і кожен твій незначний вчинок тут – це допомога нашим бійцям там. Крім цього, на склад постійно приходили люди: дехто просто поговорити, дехто реально за допомогою. Кава, яку волонтери заварили ще зранку, так і залишилася забутою посеред коробок з берцями та формою. Мабуть, волонтерство  – це все ж не просто допомога у вільний час, а таки стиль життя.