Тернопіль: відверте інтерв'ю з алкоголіком

Молоді люди нині спиваються набагато швидше, ніж колись, каже 60-річний чоловік, який більше десяти років сам періодично лікується у наркодиспансері. Чим раніше молода людина починає вживати алкоголь, тим швидше стає залежною від нього, застерігають лікарі.

Як від студентських випивок у гуртожитку він дійшов до десятиденних запоїв, розповідає 60-річний Іван О. (прізвища чоловіка не вказуємо з етичних міркувань – прим. ред.).

Кинути пити раз і назавжди йому не вдається. Тож він періодично лікується у наркодиспансері. І дуже наполегливо радить молоді навіть не куштувати алкоголь, пише 20 хвилин.

- Коли ви випили вперше?

- В інституті. Як у всіх - вечірки в гуртожитку, веселі компанії. То було сорок років тому. Пам’ятаю, спершу мав відразу до алкоголю. Але поступово дорослішав і звикав. Щоправда, пили ми тоді здебільшого слабоалкогольні напої. Найчастіше – біле міцне вино, пляшка якого коштувала карбованець і двадцять копійок. Виробника не пам’ятаю, але пилося воно приємно.

Я був несміливої вдачі, мені важко було налагодити спілкування із незнайомими людьми на вечірці чи на танцях. А після вина набирався сміливості та впевненості. Міг легко підійти до дівчини... Але звісно, пили ми не щодня. Максимум – раз на тиждень або на якесь свято. Так тягнулося років із десять.

- Коли почали пити частіше?

- Пішов працювати. Обійняв доволі відповідальну посаду. Після важкої роботи треба було розслабитися, зняти напругу. Зустрічі із друзями вже не обходилися без алкоголю. На той час я був одружений, мав двох дітей.

Після сорока років почав пити частіше. Здебільшого – саме через те, що після цього почувався набагато бадьорішим, сміливішим, з’являлася додаткова енергія. Це тепер я розумію, що причина – у моєму типові нервової системи. А тоді алкоголь видавався універсальним виходом, аби підбадьоритися. Я не вважав, що маю проблему. Похмільного синдрому не було. На роботу ходив, як звичайно. Мало хто й помічав, що я випиваю, бо працював я добре. Далі почав пити 2-3 рази на тиждень. Це ще не були запої, але пив я вже не дешеве вино, бо гроші мав. Та й, зрештою, горілка тоді не була дорогою.

- Випивали тоді лише в компаніях?

- Так. Удома не пив, але приходив п’яний. Зрозуміло, дружина сварилася, погрожувала розлученням. Але зупинитися я вже не міг. Добре заробляв і розумів, що жінка – залежна від мене матеріально. Тож вважав, що можу дозволити собі поводитися так, як мені добре. Проблеми не бачив. Важливіше було вивести в люди дітей, дати їм освіту.

Діти, до речі, у мене розумні. Усе в них добре... Річ у тім, що своє пияцтво я не вважав чимось особливим. Хто ж у нас не п’є? Я не зважав, що інші п’ють, але не входять у запій.

- Коли почалися перші запої?

- Після 45-ти. Спершу пив день-два поспіль. Потім – три. При цьому намагався не пропускати роботу. Але мене вже мучив похмільний синдром. Було зле. Міг протриматися лише 3-4 години, а ближче до обіду мусив випити бодай пива або сто грам. Тоді ставало легше, але хотілося випити ще.

Аж тоді, коли почав похмелятися, вперше задумався, що стаю алкоголіком. Розумів, що це – недобре, але зробити нічого не міг. То було наче замкнене коло: похмелився – захотів більше. Випив більше – наступного дня ще гірше похмілля. І все спочатку. А коли починав – наче відмовляли гальма. Із кількох днів запої затягувалися й до тижня. На роботі вже доводилося брати на цей час відгули чи короткочасні відпустки. Але оскільки я був непоганим фахівцем, мені йшли назустріч.

- Ніхто не казав, що треба лікуватися?

- Ні, у 45 років я й не думав лікуватися. Усе ще сподівався, що, за потреби, зможу взяти себе в руки. Лише після 50-ти переконався, що сам ради не дам. Запої вже могли тривати й по десять днів. Ні, я не пив безпробудно, але бути в тонусі без горілки стало неможливо. Діти намагалися мене спам’ятати, а жінка взяла і привезла в наркодиспансер. Чесно кажучи, я й не опирався, адже переконався, що сам не зупинюся.

На жаль, не зміг кинути пити раз і на все життя. Запої трапляються і тепер. Але я вже навчився їх передчувати і відразу звертаюся в наркодиспансер. Тут – сувора ізоляція, і це мені допомагає.

- Як часто зараз зриваєтеся?

- За останній рік лікувався тричі. Раніше – раз на півроку, раз на рік. Я не п’ю щодня, але час від часу настає нервове виснаження, зі всіх боків обсідають якісь клопоти. І тоді шукаю розраду в горілці.

Востаннє причиною стали проблеми в сім’ї: донька захворіла, а син залишився без роботи. Намагаючись їм допомогти, настільки виснажився, що в мене стався нервовий зрив. Тож знову випив. Тоді наче всі проблеми відходять на другий план. Хоча, насправді, таке полегшення – дуже нетривале. Проблеми ж нікуди не щезають. Ти їх переживаєш навіть ще глибше. Додається й почуття провини за те, що не можеш нічого вдіяти, мучишся власним безсиллям. Тоді – знову на лікування.

Після чергового курсу можу три-чотири місяці чи й півроку зовсім не пити. З’являється хороший настрій та інтерес до життя. Я люблю риболовлю, спорт, футбол. І горілка може вдома бути, і на якихось забавах можу бувати. Люди п’ють горілку, а я – мінералку. Але як тільки проблеми – хочеться заспокоїтися... Починаю із пива, а далі - колесо закрутилося і спинитися я вже не можу.

Якби все було добре, не пив би. Але розумію, що так не буде. Чим більше розростається сім’я, тим більше проблем: уже переймаєшся не тільки дружиною й дітьми, а й онуками. Із часом усі ці дрібні негаразди накопичуються. Доки можу терпіти – терплю, але рано чи пізно зриваюся. Тож зараз я вже чітко усвідомлюю, що залежний від алкоголю.

- Що можете порадити молодим людям?

- Найкраще – ніколи не починати пити. Навіть пива, вина чи розрекламованих тоніків. Я пройшов через усе це і, бачите, до чого дійшов? Боляче дивитися на молодь у Тернополі чи в селах, яка легковажить алкоголем. У місті, думаю, п’ють більше для розваги. У селах – від безвиході. Розумію, що це також соціальна проблема - через відсутність роботи, незайнятість. Люди відвернулися і від церкви. Тож віра їх уже не спиняє. Молодь тепер не цікавиться навіть спортом, де можна “викинути” свою енергію.

Але попри це все, кожен із молодих людей має самостійно відповідати за своє життя. Дуже не хотілося б, аби воно склалося так, як у мене.