«У полоні сім місяців – як сім років…» – тернопільський боєць, який повернувся додому

Ми вже писали про 28-річного Федора Ткачука, бійця 128-ої гірсько-піхотної бригади з села Крутнів Кременецького району, якого рідні чекали з полону довгих сім місяців. І ось 30 серпня він повернувся нарешті додому…

«Не раз прощався подумки з життям…»

…Федір зустрічає нас на вигоні села. Одну руку подає, щоб привітатися, а іншою – обіймає шестирічну Соломійку. Неможливо не помітити, що за усмішкою на обличчі ховається біль від пережитого полону. Поки йдемо дорогою до Федорового дому, розмовляємо, пише Нова Тернопільська газета

«Це – Соломійка, донька моєї рідної сестри Нелі і моя похресниця, – знайомить нас Федя. – Вона – мій оберіг. Чесно кажучи, я й воювати пішов заради таких діток, а поки був у полоні, то думки про дім і про Соломійку допомагали вижити. Коли здавалося, що вже нема ні сил, ні бажання боротися, згадував щирі оченята Соломійки, її дзвінкий сміх і переконував себе, що обов’язково потрібно вибратися з того пекла… І тепер, коли я вдома, вона не відходить від мене ні на крок…»

В очах Федора – невимовний розпач, йому важко говорити… Ми присідаємо на порозі його хати, і Соломійка знову тулиться до хресного. «Є що розповісти, але я не хотів би зачіпати деяких тем... – потирає хлопець шрами на обгорілій руці. – Це в мене залишилося після мінометного обстрілу в Нікішиному, тоді, коли я, власне, й потрапив у полон. Ще на нозі такий є… Досі не віриться, що я вдома. Вперше це усвідомив, коли мене обнімали маленькі рученята Соломійки. А там, у полоні, ніхто не знає, що відбувається у зовнішньому світі... Бойовики заходять у підвал, називають прізвище і виводять. Ти йдеш і не знаєш, куди йдеш і що з тобою зроблять. Багатьох полонених так виводили, і вони вже не поверталися. Бувало, що й ми з побратимами не раз подумки прощалися з життям. Нас час від часу вивозили в поле із зав’язаними очима, говорити не дозволяли, тримали під прицілом, а ми лише могли обняти один одного і молитися. Так зумисне робили, щоб чинити психологічний тиск. Тому, коли 29 серпня зайшли за мною, я до останнього нічого не знав… Мене і ще 11-ох побратимів повезли за Донецьк, де був обмін, і тоді вже волонтери доправили нас до Генерального штабу АТО до Краматорська, а звідти – додому. Я дуже вдячний волонтерці з Тернополя Ірині. Називаю її своєю другою мамою, бо саме вона опікувалася мною всі ці місяці. Вона мене з того пекла витягла…»

«Краще підірватися на гранаті, ніж потрапити до тих нелюдів…»

Бійці 128-ої бригади дислокувалися під Дебальцевим, а 26 січня частину з них, у тому числі і Федора, перекинули до Нікішиного. Їм сказали, що відсилають туди лише на одну ніч, а вранці вони повернуться до Дебальцевого. Тоді їх, десятьох вояків, відвезли до села на танках. У Нікішиному тривали запеклі бої, і бійці мали підстрахувати побратимів, які вже чотири місяці стояли на одній позиції. Хлопців кинули практично в саме пекло. Вони змушені були ховатися у підвалах, адже відстрілюватися із автоматів проти важкої артилерії було неможливо.

Федорові важко підбирати слова. На кілька хвилин він змовкає і тут із нього виривається те, що так довго тримав усередині… Він розповідає про жахи, які пережив, про хлопців, які не повернуться додому. Про те, що відчував, коли їх бомбили з «градів» під Дебальцевим… Коли не розумів, де небо, де земля… Коли не знав, куди бігти і що робити… Коли зрозумів, що допомогти може тільки Бог… Коли друг, із яким щойно розмовляв, уже мертвий і немає сил тягнути його за собою…

– У Нікішиному ми три дні відбивалися без підмоги, – пригадує Федір. – З десяти нас залишилося лише четверо, а скільки до того хлопців полягло, навіть боляче згадувати. На третій день боїв у нас уже не залишилося ні зброї, ні їжі, ні води… Ми просили через радіостанцію: «Дайте допомогу!.. Потрібна допомога!..» А нам лише відповідали: «Тримайтеся… Тримайтеся…» Ми трималися до останнього, але…

29 січня Федора контузило. Неподалік від нього розірвалася міна, обгорів одяг, руки і ноги були обпечені… І тоді його з побратимом знайшли бойовики…

– Я нічого не відчував, коли мене забирали, – на очі у Федора мимоволі навертаються сльози. – Спочатку взагалі був без свідомості, а потім ДНРівці обілляли мене водою. На деякий час отямився і усвідомив, що втекти вже не вдасться. Поки воюєш, то навіть не думаєш про те, що можеш потрапити у полон. А туди краще не потрапляти… Прости мене, Господи, за такі слова, але краще підірватися на гранаті, ніж потрапити до тих нелюдів. Я просився: «Краще добийте!..» Але їх таким не проймеш. Якщо вони бачать, що ти дихаєш, то ще більше знущаються. Бойовики забирали навіть важкопоранених, які дорогою помирали, а тоді їх тіла просто кудись викидали…

«Ділилися останнім шматком хліба…»

Федора і ще 36-ох полонених тримали у підвалі колишнього управління Донецького СБУ. Архіви звідти забрали, і наші бійці спали на стелажах. У Федора з собою були іконки і хрестик, але в полоні все відібрали. «Ета тібє больше нє панадабіцца, ано тібя нє спасьот…» – зірвали з шиї хрестик і викинули… Забрали також форму, в кого вона була ціла, а натомість дали якесь лахміття. Найважче було в січні-лютому, тоді після «котла» під Дебальцевим привезли багато полонених… Було дуже холодно…

– Нас виводили на примусові роботи, – згадує Федір, – мили якісь склади, чотириповерхове приміщення СБУ… До кожного бійця приставляли озброєний конвой. Навіть не хочу згадувати, як ми у смітниках шукали собі одяг, як нас годували. Кидали що-небудь, немов псам, аби не померли, або доїдали за бойовиками те, що вони недоїли. Бувало, що залишки їжі кип’ятили, а бувало, що віддавали нам прокисле, зіпсоване... Бувало, що взагалі не було що їсти. На одного давали пачку сухої «Мівіни» на два дні і мусили обходитися. Води теж не було нормальної. Те, що ми пили, важко назвати водою, сама хлорка. Від того й зуби в багатьох «полетіли»… Спочатку нам не дозволяли телефонувати до рідних, я не говорив зі своїми три місяці. А тоді раз у тиждень почали давати телефон на 30 хв. для 50 бійців. Говорити багато не було змоги, сказав слово-два і передавав іншому. Коли вперше зателефонував сестрі, нічого не відчував. «Нелю, то я. Живий…» – і відразу тиша, а потім сльози... У полоні сім місяців – як сім років, і краще їх забути, наче страшний сон. Розумію, що то буде нешвидко і на все потрібен час… Я ще й досі не можу ні їсти, ні спати вночі. Тільки задрімаю і чую постріли, вибухи, бачу смерть. Зриваюся. Кричу. Заспокійливі не допомагають… Мені й у полоні жахіття снилися, там усім сняться…

…Попереду у Федора лікування у санаторії і довгий курс реабілітації. Днями він вирушить до військової частини у Мукачевому, де йому дадуть направлення у санаторій. «Підлікуюся і знову піду... – прокручує на руці синьо-жовтий браслетик «Слава Україні!», – а тоді зустрінемося з вами і поговоримо, але вже коли закінчиться війна…".

«У полоні сім місяців – як сім років…» – тернопільський боєць який повернувся додому
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі