На вигляд йому за 40. В нього гарна постава, уважні очі і виважена мова. Відчувається, що кожне його слово має вагу. Такому лікарю хочеться вірити.
Наш співрозмовник – головний лікар третьої міської лікарні Юрій Васильович Лазарчук.
- Розкажіть, будь ласка, про заклад, який Ви очолюєте.
- Міська комунальна лікарня № 3 має поліклінічний та стаціонарний відділ. Поліклініка – це лікарі сімейної медицини (раніше – терапевти), вузькі спеціалісти, денний стаціонар, стаціонар вдома. Стаціонар – це терапія, ортопедія, хірургія, неврологія…
- Ваша лікарня має добру репутацію. Настільки добру, що сюди приїжджають лікуватися із нашої області, і з Хмельницького, і навіть з Києва…
- Пацієнт може вибирати, де йому лікуватися, вибирати лікаря. Очевидно, люди прагнуть потрапити туди, де краще. В нас працюють дійсно висококласні фахівці, є необхідне обладнання, певні напрацювання, і ми надаємо допомогу тим, хто до нас звертається.
- Відповідь гідна, але надто скромна. І все ж таки, чим можна пояснити таку популярність закладу?
- Нашу лікарню люблять з багатьох причин. Саме приміщення збудоване за гарним проектом, який вдало прив’язаний до місцевості. Навколо – парк «Загребелля». Мальовничі пейзажі, білочки, пташиний спів. Всі палати комфортні, сплановані за блочною системою, в кожному блоці передбачений санвузол. А найголовніше - у відділеннях панує спокійна, дуже доброзичлива атмосфера. Особливе, тепле і уважне ставлення медперсоналу до пацієнтів – це спадок, результат роботи моїх попередників. І я докладаю максимум зусиль, щоб цю добру ауру зберегти.
В нашій лікарні у 1998 р, вперше в Тернополі, з’явилася ендоскопічна стійка. За допомогою цього обладнання виконуються малотравматичні лапароскопічні операції, зокрема холецистектомія. Такі малоінвазивні оперативні втручання особливо показані для пацієнтів з ускладненнями, в т.ч. віковими.
Вперше в Тернополі в нас почали робити операції з встановлення ендопротезів кульшового суглоба. Зараз зроблено вже більше 90 таких операцій. Є також артроскопічна стійка, за допомогою якої проводяться оперативні втручання на колінному суглобі – видаленні менісків, усунення проблем при деформуючих артозах тощо. 15 років успішно коригуємо hallus valgus – деформацію основи першого пальця стопи, дуже часте і незручне захворювання.
Перспективним є напрямок пластичної хірургії. Виконуються фактично всі види операцій: пластика обличчя (блефаропластика, кругові підтяжки), а також пластика грудей, ліпосакція, абдомінопластика.
Гарна в нас і реабілітаційна, фізіотерапевтична база.
- Юрію Васильовичу, Ви народилися в місті Млинів на Рівненщині, згодом із родиною переїхали в Тернопіль. Виховувалися у вчительській сім’ї: Ваша мати працювала завучем та вчила дітей української мови і літератури, а батько очолював школу №17, викладав математику і фізику. Як сталося, що гармонійне поєднання фізики і лірики, математичного і гуманітарного оточення спонукало Вас до кроку в медицину?
- Мені подобалось. Більше того, обираючи медицину, я навіть не думав, що вона захопить мене настільки. Не уявляв тоді, що це захоплення ставатиме дедалі сильнішим. Я від своєї роботи отримую задоволення. Велике задоволення.
- Напевно, це і є покликання? І Ви відразу вступили у медичний?
- Не з першого разу… В мене є трудова книжка колгоспника, з облікованими трудоднями. Я працював у тракторній бригаді помічником зварювальника. Колгосп «Мир». Цікаво було… Не можу забути, як в 25-ти градусний мороз ми збирали сівалку. Горіло багаття, біля якого гріли руки і крутили ту сівалку…
- А колгосп гостро потребував сівалки саме в такі морози?
- Тоді над цим не задумувалися, і тепер усе оцінюється інакше. Напевно, можна було почекати, поки морози пройдуть… Але було сказано розкласти сівалку і збирати. Потрібно було, щоб до весни була готова. Це - також досвід.
- Так, Ваша трудова діяльність починалася дійсно цікаво. А де Ви навчалися?
- У 1987 році закінчив Тернопільський медичний інститут (тоді він ще не був університетом), інтернатуру на базі Рівненської обласної лікарні. По розподілу попав в Острозьку районну лікарню ортопедом-травматологом. Цей досвід став базовим.
- Було важко?
- Я одразу потрапив «на передову». В лікарні було 2 лікаря, один на той час перебував у відпустці, а другий показав мені заклад і пішов у відпустку наступного дня.
- І Ви залишилися працювати на новому місті один?
- Так, протягом місяця. Звичайно, було складно. Я пропрацював в Острозькій лікарні декілька років: прийом хворих, ургенція, робота у відділенні, самостійні оперативні втручання... Я вдячний завідувачу відділення Дмитру Григоровичу Зільнику, він багато чому мене навчив…
- Отже, Ви повернулися в Тернопіль вже з багатим досвідом?
- Так, коли я у 1991 році повернувся, то мав серйозну базу. Тут, в третій міській лікарні, все було інакше, зовсім інакше.
- А як Ви стали головним лікарем?
- Я пройшов всі щаблі – від ортопеда в поліклініці, а згодом в стаціонарі, до завідувача відділенням і головного лікаря.
- Скажіть, будь ласка, чим вище позиція на кар’єрній сходинці, тим краще?
- Я дуже люблю ортопедію. Мені дуже подобається робота у відділенні, там конкретна допомога, те, що приносить мені задоволення. Я оперую, в мене добра фахова підготовка, це те, що я добре вмію і можу. А в полі зору головного лікаря, окрім медицини, - «господарка»: труби, вода, тепло, газ, кадрові питання, організація лікувального процесу.
- Але без скоординованої клопіткої щоденної організаційної роботи неможлива робота закладу. Як Вам це вдається?
- Намагаюся не випускати з уваги жодної дрібниці. А мої колеги – лікарі, середній та молодший медичний персонал – це колектив однодумців, котрі прагнуть допомогти тим, хто цього потребує. Цей колектив дуже вболіває за свій заклад і реально докладає усіх зусиль для його гарного функціонування.
- Ви - оперуючий хірург, Ваша дружина кандидат медичних наук, працює в медичному університеті. Любов до медицини передалася і Вашим дітям?
- Кожний сам проживає своє життя. Синові 26 років, він здобув фах психолога. Ще студентом він щороку проходив відбір, працював на канікулах у Молодіжному оздоровчому таборі «Молода гвардія».
Син самостійно будує своє життя. Відслужив в армії, зараз живе і працює в Києві, знімає квартиру, пробивається в житті сам. Знання психології необхідні в кожній галузі.
- Чи не здається Вам, що спеціальність психолога, а зокрема шкільного, зараз дещо девальвована?
- Не можуть бути масовими ті речі, які повинні бути індивідуальними. Ми дійдемо до того, що психолог буде в кожного свій, як і юрист, і адвокат. Ми дійдемо до того, що і медицина буде іншою. Життя ставить умови такі.
- А якою Ви бачите перспективу медичної допомоги? Для України страхова медицина – це вихід?
- Ні. В чистому вигляді - тільки страхова медицина – ні. Мої одногрупники працюють лікарями в США, ми спілкуємося про рівень медицини. Там багато комерціалізації. Кожний візит до лікаря, кожна лікарська процедура оплачується, страховою компанією або з інших джерел. Прийшов пацієнт – оплата, його послухали – оплата і т. д. В нас більш людяні стосунки. В нас менталітет не той. Є речі, які потрібно робити незалежно від бажання. Система медичного обслуговування повинна бути багатоукладною: державна (соціальна), страхова і приватна.
Далі буде.