«Якщо я не піду, комусь іншому доведеться піти» – що казав рідним боєць з Тернопільщини, який загинув від снайперської кулі

Трагічна звістка з війни знову прийшла на Тернопілля. 23 травня біда постукала у двері оселі Приймаків із Білокриниці Зборівського району.

Їхній 32-річний син Василь загинув від снайперської кулі під Красноармійськом Донецької області. Куля влучила в голову і пройшла навиліт. Того дня він стояв у караулі, з якого, на жаль, не повернувся…

Василь Приймак був військовослужбовцем. Після закінчення Зборівського технічного коледжу, де здобув фах електромонтера, у 2001-ому році його призвали до армії. Служив у військовій частині у Львові. Там і залишився на контрактній основі, а у 2008-ому перевели до міста Жовква, що в тій же Львівській області. Звідти й вирушив на війну вранці 25 січня. У званні сержанта служив автомеханіком у 66-ій аеромобільній бригаді, пише Нова Тернопільська газета. 

Василь часто телефонував додому, але про місце перебування не повідомляв. Лише коли прийшов у відпустку перед Великодніми святами, розповів, що весь цей час був на Донеччині. Вважав за непотрібне засмучувати батьків гіркою правдою. Тато розумів сина і підтримував, як міг, а мама тихо молилася, щоб Бог вберіг її дитину від біди. Дві молодші дочки, Надія і Галина, зі своїми сім’ями мешкають окремо, тож Василь був єдиною опорою в хаті.

Коли 10 травня повертався на фронт, батько, ніби передчуваючи лихе, просив: “Васильку, синку, може, не підеш?” “Тату, якщо не піду я, то комусь іншому доведеться піти…” – тихо промовив і міцно обійняв батька на прощання. А вже через два тижні ворожа куля обірвала молоде життя…

Востаннє Василь говорив з рідними 22 травня, а вже наступного дня зв’язок був відсутній. Два безкінечних дні мати не випускала телефона з рук, чекала, що син відізветься… Але в неділю ввечері, 24 травня, сільський голова і районний воєнком принесли страшну звістку…

– Неможливо передати, яка це для нас втрата, – сумно зітхає батько бійця Ярослав Іванович. – Василько, я завжди так його кликав, був золотою дитиною, не пив, не курив, був спокійним, добрим, веселим… Кого не запитай – ніхто про нього слова кривого не скаже. Вдома теж у всьому допомагав. Я переніс у 2003-ому році інсульт, то Василько забороняв мені щось важке робити. “Сядьте, відпочиньте, я сам з усім впораюся”, – казав. Щоп’ятниці відпрошувався додому, щоб нам з мамою допомогти. Дуже любив бджолярство, був пасічником від Бога…

26 травня тіло загиблого бійця із Дніпропетровського моргу доправили літаком до Тернополя, а звідти вже мікроавтобусом – до Білокриниці. Поховали Василя Приймака 27 травня у рідному селі. Не злічити скільки людей прийшли провести в останню путь Героя і віддати йому шану. Прийшли і бойові побратими, і військові товариші, і одногрупники, і однокласники – всі, хто знав і не знав Василя. Під вигук “Герої не вмирають!” несли бійця вздовж селом до цвинтаря, де товариші по службі відсалютували, як належить, коли ховають побратима…